Читати книгу - "Ловець орлів"

А тепер три наші племені позбулися останнього заманювача.

— Чом у нас немає заманювача? — спитав старий Орлине Пір’я. — Коли я був молодим, кожне плем’я мало кількох.

— Я тобі відповім: тому, що тепер усі горять бажанням мати коней, — сказав один старий знахар. — Наші воїни, молоді й старі, думають лише про те, щоб піти на війну і захопити коней. Вони більше нічого не хочуть робити. Звичайно, коні нам потрібні, але я не можу зрозуміти, навіщо одній людині мати цілий табун?

Його перебив молодий воїн на ймення Чотири Роги.

— Тепер не те, що було колись! — вигукнув він. — Голодувати ми не будемо, хоч і не маємо заманювача. Я можу верхи полювати на бізонів і привозитиму м’ясо на коні.

— Так, але не всі можуть це робити, — заперечив Самотній Ходак. — Та й навряд чи згодишся ти щоденно полювати і постачати м’ясом удів та сиріт.

Помовчавши, він додав:

— Знайте всі: тому, хто перший заманить у пастку стадо бізонів, я дам десятеро коней.

Решта підтримала його. Всі згодились подарувати коней тому, хто навчиться заманювати бізонів — хто заманить стадо у прірву!

Почувши це, я вигукнув:

— Ви віддасте своїх коней мені! Я стану заманювачем…

Я затнувся, зніяковівши від своєї зухвалості: юнаки не сміють говорити на зборах ватажків; їм годиться мовчати і слухати. Але марно я злякався: на мій великий подив, усі присутні схвалили мій намір, а Не-Бігун сказав:

— Так, до нього перейдуть ваші коні. Я вірю, що він стане заманювачем.

Коли знову зайшла мова про жахливу подію і загибель Малої Видри, Чотири Роги промовив:

— Якби можна було закликати бізонів, сидячи верхи на коні, ніяка небезпека не загрожувала б заманювачеві.

Мені запам’яталися ці слова. Прийшовши додому, я повторив їх Суякі, але вона сказала, що це навряд чи можливе. Та я з нею не згодився.

Коли нас покинув останній заманювач, усім було важко залишатися без пастки. Через деякий час ми мали рушити на північ до торговців Червоних Курток, щоб обміняти боброві шкурки й інше хутро на порох, кулі та різні товари. Але тепер ми вирішили не відкладати цієї подорожі й знялися з табору, як тільки одужали ті, кого покалічили бізони. У мене не було ніякого дорогого хутра; спочатку я брав участь у набігах на ворожі племена і вчився заманювати бізонів, а потім через поламану руку не зміг ставити пасток. Нам не вистачало багатьох речей: порох, кулі, ковдри, ножі можна було одержати тільки в обмін на хутро, а я досі ще не володів лівою рукою.

— Дарма! — сказала мені сестра, коли я поділився з нею своїми турботами. — Я піду з тобою, і ти навчиш мене ставити пастки.

Так ми й зробили. Наше плем’я повільно рухалось на північ, часто роблячи привали на березі річок і ручаїв; сестра, виконуючи мої вказівки, ставила пастки й сміливо заходила по пояс у воду. Потім вона здирала шкурки із спійманих звірків і прив’язувала їх до вербових обручів, щоб сушилися. їй допомагала стара Суякі.

Коли ми прибули в форт Червоних Курток, у нас було сорок бобрів і кілька видр. Я купив собі пороху, куль, ковдру й ножа, віддавши за все десять шкурок. Решту шкурок моя сестра й Суякі обміняла на речі, жадані для жінок: голки, нитки, намисто, червону і синю тканини для суконь та блискучий мідний казанок.

Кулі я заніс Вставай-Вовкові, він переплавив їх на нові, якраз для моєї рушниці. Вийшло дев’яносто п’ять куль, і Вставай-Вовк дав мені ще п’ять для рівного рахунку. Тепер я вважав себе багатієм.

У форті Червоних Курток ми пробули тиждень і незабаром рушили назад, на південь. На річці Мараяс нас захопила зима. Тут ми провели найхолодніші місяці, потім переправились на другий берег Міссурі, дійшли до річки Джудіт і жили тут, аж поки зазеленіла трава.

Взимку я не міг здійснити своєї заповітної мрії. Тому я ставив пастки і полював, а вечорами сидів із ватажками й воїнами, прислухаючись до їхньої розмови. Чимало часу я проводив дома з сестрою й нашою майже-матір’ю. Чомусь мені не хотілося провідувати друзів, брати участь в іграх і танцях. Бажання стати заманювачем бізонів ніколи не полишало мене. Я тільки про це й думав, приносив жертви, сподіваючись побачити віщий сон, але надія моя не збувалася.

Коли зазеленіла трава, вождь і ватажки стали пого-ворювати про те, щоб знятися з табору й вирушити у форт Червоних Курток. Наступного місяця туди мали прийти північні «чорноногі», кайна, а також плем’я «череванів», щоб разом із нашим племенем обговорити плани на літо.

Увечері, коли оповісник повідомив людям про те, що наступного ранку ми знімаємося з табору, я остаточно обрав рішення.

— Пітакі, Суякі, послухайте! — сказав я, коли ми зібралися біля вогнища. — Завтра ми розлучаємось. Ви

з плем’ям, підете на північ і продасте Червоним Курткам хутро, а я бродитиму сам, аж поки навчуся закликати бізонів.

— Ні, брате, ти не бродитимеш сам! — вигукнула моя сестра. — Ми підемо з тобою.

— Так, твоя стежка — наша стежка! — підхопила стара Суякі.

— Ні, — заперечив я. — Настала весна, а весною і влітку військові загони наших ворогів нишпорять по рівнинах. Я один не потраплю їм на очі, якщо ж ви підете зі мною, доведеться брати вігвам і коней, і тоді нам не уникнути зустрічі з ворогами.

— Послухай, сину мій, ось як ми зробимо, — наполягала Суякі. — Вігвам, усе наше майно і коней ми попросимо доглядати Не-Бігуна та його дружину, а самі підемо з тобою. Втрьох ми сховаємося від ворога не гірше, ніж ти сам. Ми будемо тобі допомагати; будемо стояти на сторожі, готувати їжу, шити мокасини, ставити маленькі курені. Без куреня тобі не обійтися, коли почнуться дощі, а мокасини в дорозі швидко зношуються.

— Ой, як нам буде весело втрьох мандрувати! — закричала Пітакі. — Так, брате! Скажи — так!

— Дозвольте мені трохи подумати, — відповів я. — Мені хотілося б порадитися з Не-Бігуном.

Я встав і попрошкував до вігвама Не-Бігуна, а жінки пішли за мною.

Не-Бігун схвалив план Суякі.

— Так, нехай вони йдуть з тобою, — сказав він. — Жінки часто ходять з нами на війну. Втім, вони тепер тобі можуть допомогти. Ось тобі моя порада: не кидай племені, аж поки ми перейдемо річку Міссурі, а тоді йди до річки Тетон або Сонячної ріки біля підніжжя гір; там шастає менше військових загонів, ніж у цих краях.

Ми задумались, де й коли зустрінемося з нашим плем’ям. Не-Бігун сказав, що він звернеться до вождя і ватажків: