Читати книгу - "Беру свої слова назад"

палаців, мостів, складів, портових споруд, кораблів. Тут же Жуков почав віддавати рішучі накази, які і врятували місто... – 2 -

Жуков з'явився в Ленінграді, коли безпосередня небезпека місту була ліквідована. Ніяких штурмів міста противник не робив. Тому ніякого героїзму Жукова тут не вимальовується і ніякі геніальні рішення полководця не проглядаються. Як же бути? Чим підкріпити розповіді про Жукова-рятівника? На якій підставі записати його в число захисників?

Вихід був один: дату появи Жукова в Ленінграді наблизити до дійсно небезпечного періоду. Тому й з'явилася розповідь про політ з Центрального аеродрому. Це було особливо підкреслено. Навіщо? Та потім, щоб відтінити терміновий характер його місії: ввечері з Резервного фронту - в Кремль, ніч - робота в Генеральному штабі, а рано вранці 9 вересня прямо з центру Москви злетів у повітря...

Коли вигадку про 9 вересня викрили, авторам жуковських мемуарів довелося погодитись: ой так, правильно, він прилетів до Ленінграда 10 вересня. Давайте ж шкідницькому тексту першого видання не будемо вірити, а повіримо більш правдивим виданням. І щоб остаточно розвіяти всі сумніви, відкриємо мемуари тих, хто був у той історичний момент поряд з Жуковом.

Генерали Кокорєв і Хозін мемуарів не залишили. А генерал-майор Федюнінський вже через місяць змінив Жукова на посаді командувача Ленінградським фронтом, згодом став генералом армії, тобто у військовому званні піднявся майже до рівня Жукова. Він мемуари написав: «Вранці 13 вересня літак Лі-2 піднявся з Внуковського аеродрому і під охороною ланки винищувачів взяв курс на Ленінград. У літаку знаходилися генерал армії Г.К. Жуков, призначений командувачем Ленінградського фронту, генерали М.С. Хозін, П.І. Кокорєв і я» (І.І. Федюнінський. Підняті по тривозі. М., 1964. С. 41).

Отже, Жуков терміново летів до Ленінграда з Москви з Центрального аеродрому не то 9, не то 10 вересня. А Федюнінський в одному з ним літаку без всякого поспіху - з Внуковського аеродрому 13 вересня.

Розберемося.

– 3 -

Щоб зрозуміти ситуацію, ще раз прочитаємо розповідь Жукова, на предмет пошуку дивних речей, які послужать нам ключиком.

Дивацтв шукати не треба. Вони на поверхні. Вони перед нами. Ось хоча б записка, яку Сталін нібито написав Ворошилову: передай фронт Жукову, а сам негайно повертайся... Момент, коли Жуков передавав сталінську записку Ворошилову, від видання до видання описаний з усе наростаючим драматизмом.

«Ми піднялися на другий поверх до кабінету командувача. У великому кабінеті за покритим червоним сукном столом сидів десяток людей. Привітавшись з К.Є. Ворошиловом і А.А. Ждановом, попросив дозволу бути присутнім на засіданні. Через деякий час вручив К.Є. Ворошилову записку Й.В. Сталіна. Повинен зізнатися, що робив я це не без внутрішнього хвилювання. Маршал прочитав записку мовчки і, трохи кивнувши головою, передав її А.А. Жданову, продовжуючи проводити засідання. На Військовій раді фронту розглядалося питання про заходи, які слід було провести в разі неможливості втримати місто. Висловлювалися коротко й сухо. Ці заходи передбачали знищення найважливіших військових та індустріальних об'єктів і т.д. Зараз, більше тридцяти років тому, ці плани здаються неймовірними. А тоді? Тоді становище було критичним...»

(Спогади та роздуми. М., 2003. Т. 1. С. 385).

Сольний виступ Жукова підтримано потужним ансамблем Чаковських-Гарєєвих-Симонових-Яковлєвих та іже з ними. Ось та ж арія у ще більш драматичному виконанні Володимира Васильовича Карпова. Він заговорив не просто про безнадійне становище Ленінграда, але навіть про «ленінградську катастрофу». І виходить у Карпова, що, розуміючи неймовірні труднощі майбутньої справи, Жуков нібито сам запропонував себе на цю безнадійну і свідомо програшну роль. Він нібито з власної ініціативи кинувся на амбразуру. І нічим Ленінград було обороняти. І нікому. Один тільки Жуков і залишився. Ось розповідь Карпова:

«Сталін задумався і, ніби роздумуючи вголос, став говорити:

– Дуже важке становище склалося зараз під Ленінградом, я б навіть сказав, становище катастрофічне. - Помовчавши, Сталін явно підбирав ще якесь слово, яким хотів підкреслити складність обстановки на Ленінградському фронті, і нарешті вимовив: - Я б навіть сказав, безнадійне. З втратою Ленінграда відбудеться таке ускладнення, наслідки якого просто важко передбачити. Опиниться під загрозою удару з півночі Москва.

Жукову стало ясно, що Сталін явно хилив до того, що ліквідувати ленінградську катастрофу, напевно, найкраще зможе він, Жуков. Розуміючи, що Сталін уже вирішив послати його на це «безнадійну справу», Георгій Костянтинович сказав:

– Ну, якщо там так складно, я готовий поїхати командувачем Ленінградського фронту.

Сталін, як би намагаючись проникнути в стан Жукова, знову вимовив те слово, уважно при цьому дивлячись на нього:

– А якщо це безнадійна справа?

Жукова здивувало таке повторення. Він розумів, що Сталін робить це неспроста, але чому, пояснити не міг. А причина дійсно була. Ще наприкінці серпня під Ленінградом склалася критична обстановка, і Сталін послав до Ленінграда комісію ЦК ВКП (б) і ДКО в складі М.М. Воронова, П.Ф. Жигарєва, А.Н. Косигіна, Н.Г. Кузнєцова, Г.М. Маленкова, В.М. Молотова. Як бачимо, комісія була дуже представницька і з великими повноваженнями. Вона зробила багато зусиль для того, щоб мобілізувати наявні війська і ресурси та організувати стійку оборону. Але цього виявилося недостатньо, і після від'їзду комісії становище Ленінграда нітрохи не покращало. Противник продовжував просуватися в бік міста, зупинити його було нічим і нікому. Ворошилов явно не був здатний на це. Сталін розумів, що вжиті ним заходи ні до чого не привели. Тому й пульсували в його свідомості ці неприємні, але точні слова: «становище безнадійне». Жуков залишався останньою надією, і Сталін майже не приховував цього».

(В. Карпов. Маршал Жуков. Його соратники і противники в дні війни і миру. Літературна мозаїка. М., 1992. С. 339-340).