Читати книгу - "Квентін Дорвард"

Хоча Квентін не почував себе зобов’язаним французькому королю, який, маючи намір передати графиню Ізабеллу де Круа до рук Гійома де ля Марка, ймовірно, гадав, що молодий шотландець буде вбитий, обороняючи її, він усе ж таки не вважав, що може обдурити довір’я Людовіка, чи то щире, чи вдаване. І тому юнак відповів графові Кревкеру, що для нього було досить наказу його начальника, якому він підкорився й ні про що не розпитував.

— Цього цілком досить, — сказав граф. — Ми знаємо, що король не дозволить начальникам своєї гвардії посилати своїх лучників, щоб ті, як паладини, супроводили всюди мандрівних дам, коли в нього немає якоїсь політичної мети. Ну, тепер важкувато буде королю Людовікові казати, що він нічого не знає про втечу графинь де Круа з Франції, коли їх супроводив один з охоронців його власної лейб-гвардії. А куди, пане лучнику, ви мусили їхати?

— До Льєжа, пане мій, — відповів шотландець, — бо дами бажали віддатися під заступництво небіжчика єпіскопа.

— Небіжчика єпіскопа! — вигукнув граф де Кревкер. — Хіба Людовік де Бурбон умер? Жодного слова про його хворобу не чув герцог. Через що він помер?

— Він спочиває в кривавій могилі, пане мій, якщо тільки вбивці віддали землі його останки.

— Вбитий! — знову вигукнув Кревкер. — Пресвята матір! Це неможливо, юначе!

— Я бачив це на власні очі, бачив і багато інших страхіть.

— Бачив і нічого не зробив, щоб оборонити доброго прелата! — вигукнув граф. — Ви мусили весь замок поставити на ноги проти вбивць. Хіба ти не знаєш, що навіть дивитися на такий злочин і не перешкодити йому — мерзенне блюзнірство?

— Коротко скажу вам, пане мій, — відповів Дорвард, — що, перш ніж сталося це лиходійство, Гійом де ля Марк з допомогою льєжців здобув замок.

— Я немов громом уражений, — промовив де Кревкер. — Повстання в Льєжі! Шонвальд здобуто! Єпіскопа вбито! Віснику нещастя, ніхто ще ніколи не приносив одразу стільки жахливих новин! Кажи, чи знав ти про цей напад, про це повстання, про це вбивство? Кажи: ти один із надійних лучників короля, а він і є той, хто скерував цю жахливу стрілу. Кажи, або я звелю тебе четвертувати!

— Навіть коли б я був почетвертований, пане мій, то ви й тоді не витягли б з мене нічого, що не личило б шотландському дворянинові. Я знав про ці лиходійства не більше від вас і такий був далекий від того, щоб брати в них участь, що, якби зміг, боровся б проти всіх тих лиходіїв до загину. Але що я міг вдіяти? Їх були сотні, а я один. Я прагнув будь-що врятувати хоч би графиню Ізабеллу, і тут мені пощастило. Проте коли б я був ближче до того місця, де мерзотник зарубав бідного старого, то врятував би його сиву голову або помстився б за нього. Принаймні я висловив протест проти цього насильства досить голосно, щоб попередити дальші вбивства.

— Я вірю тобі, юначе, — сказав граф. — Ти не в такому віці, і в тебе не така натура, щоб тобі можна було доручити цю криваву справу, хоч ти й добре наловчився охороняти дам. Але горе! Добрий і великодушний прелат убитий в своєму житлі, де він так часто приймав прочан із християнським милосердям і князівською щедрістю! Убитий цією потворою, цим звіром, цим кровожерним і жорстоким виродком, який не побоявся осквернити дім, де він виріс, обагрити руки кров’ю свого добродійника! Однак або я не знаю Карла Бургундського, або помста, раптова, жорстока й невблаганна, не впаде на того, хто звершив цей підлий звірячий вчинок. Ні, я сумніваюся в небесному правосудді. А коли ніхто не покарає вбивцю… — Тут граф вихопив меч, потім відпустив вуздечку й ударив руками в залізних рукавицях себе в груди так, що його панцир аж задзвенів, а тоді простяг їх до неба й урочисто сказав — Я, Філіпп де Кревкер де Корде, даю клятву богові, святому Ламбертові й Трьом Кельнським Волхвам, що в мене не буде інших помислів, крім помсти за вбивство доброго Людовіка де Бурбона. Я помщуся на вбивцях, де їх не спіткаю — у лісі чи в полі, в місті чи в селі, в горах чи на рівнині, при королівському дворі чи в церкві божій! І на це я прирікаю землі й майно, друзів і васалів, життя й честь, і хай допоможуть мені в цьому господь бог, святий Ламберт Льєжський і Три Кельнські Волхви!

Облегшивши свою душу клятвою, граф де Кревкер поволі опам’ятався од безмежного горя й здивування, які опанували ним, коли він почув про фатальну трагедію, що відбулася в Шонвальді, і почав розпитувати Дорварда про подробиці цього нещастя. Шотландець, зовсім не бажаючи зменшити жагу помсти, яку граф відчував проти Гійома де ля Марка, виклав їх з усією відвертістю.

— Але оті сліпці, оті невірні, підступні звірі, оті льєжці, — сказав граф, — як вони могли укласти змову з тим бридким розбійником і вбивцею, щоб умертвити доброго єпіскопа!

Тут Дорвард сказав розлюченому бургундцеві, що льєжці або принаймні кращі з них, хоч і повстали нерозважливо проти свого єпіскопа, але не мали, очевидно, наміру допомагати де ля Маркові в його лиходійському вчинку.

— Не кажи мені про цю безчесну, віроломну, гідну зневаги чернь! — сказав Кревкер. — Коли вони вчинили заколот проти государя, єдина вада якого полягала в тому, що він був надто добрий до цієї банди невдячних рабів, коли вони зі зброєю в руках вдерлися до його мирного дому, то який же інший намір, крім убивства, був у них на думці? Коли вони уклали спілку з Арденським Вепром, найбільшим лиходієм у всій Фландрії, то що інше могли вони мати на меті, крім вбивства, з якого він зробив своє ремесло? Нарешті, хіба не ти сам розповів, що саме один із їхнього підлого стада вчинив це лиходійство? Я ще сподіваюся побачити при світлі заграв їхніх запалених будинків канали їх міста, наповнені кров’ю. Вбити — і кого ж? Такого доброго, благородного, великодушного єпіскопа! Інші васали повстають під тиском податків і бідності, а ці чванливі негідники просто бісяться з жиру. — І він знову відпустив вуздечку свого бойового коня й заломив руки