Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Липинський твердив, що у січні 1929 року Скоропадський, таємно від Липинського (не зважаючи на домовленість, що він нічого не буде робити без відома Липинського), поїхав до Будапешта і підписав там політичний акт від імені Української Держави з тодішнім мадярським прем’єром Іштваном Талекі, в якому він як «гетьман всієї України» зрікся Закарпаття (Підкарпатської Русі) на користь Угорщини, що таким чином Павло Петрович, «продаючи Україну», розраховував таємно отримати від угорського уряду великі виплати на свій рахунок протягом 3 років, але нічого не отримав. Липинський, викриваючи «угорську авантюру» Скоропадського, написав листа до голови гетьманської «Січі» в Америці, в якій було багато закарпатців.

У той же час гетьманці писали, що 1939 року, коли угорські війська почали окуповувати Карпатську Україну (незалежну державу, що постала після розвалу Чехословаччини), «гетьман виступив у її оборону».

Так воно було, як писав Липинський, чи це було результатом «білої гарячки», його поганого характеру, не відомо… гетьман твердив, що вже тоді автор листа був «душевно хворий», факти його хвороби підтверджуються і з інших джерел. От що писав Липинський, згадуючи атмосферу останніх років співпраці з Павлом Петровичем: «Рабство, лакейство, політичне шахрайство, перфідії, трусливість і дурне славолюбство». Липинський твердить, що гетьманський рух перетворився на «персональне підприємство політичного спекулянта» Скоропадського, що «…такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна буде мати».

1930 року через конфлікт з Павлом Скоропадським Липинський розпустив «Союз хліборобів-державників», натомість заснував конкуруюче «Братство українських класократів-монархістів». Але це «Братство» не змогло стати на ноги, бо у червні 1931 року Липинський помер у санаторії «Вінервальд» неподалік Відня.

Представником гетьмана у Лондоні був Володимир Коросто вець, що за Тимчасового уряду та гетьманування Скоропадського займав відповідальну посаду у Міністерстві закордонних справ України. 1919 року Коростовець утік до Польщі, а далі — до Німеччини, де заробляв лекціями та статтями у часописах. 1920 року Коростовець дістався Великої Британії, де познайомився з англійським магнатом Ґреґорі. Коростовцю вдалося схилити Ґреґорі стати представником гетьманської справи в Англії. Він пропонував відокремлення «південної частини Росії від Радянського Союзу» і утворення там незалежної Української держави на чолі з гетьманом.

1932 року з гетьманцями стався «британський конфуз». Ще 1930 року Скоропадський почав тиснути на М. Ґреґорі з вимогою надати фінансову допомогу його справі. За домовленістю із Скоропадським Ґреґорі погодивсь утворити «Англо-український комітет» з метою збору коштів для «визволення України». Головою комітету став він, почесним секретарем — Л. Тафнелл, обидва сподіваючись заробити на гетьманській іде’ь їм вдалося переконати сера Майкла О’Дуайєра фінансувати «українців». Скоропадський і Коростовець переконали Ґреґорі та Тафнелла в тому, що гетьман мав своїх агентів на «ключових посадах» у Радянській Україні.

У березні 1932 року Скоропадський приїхав по гроші до Англії. Тут Павло Петрович перебував два місяці. По-перше, він відвідав «Форин Офіс» (розвідка Англії), де його прийняв радник північного департаменту JI. Колльєр. Той зазначив, що Скоропадський «…в останніх труднощах Радянської України знаходить заохочення для власної програми української конституційної монархії на чолі зі спадковим гетьманом». У Лондоні Павло Петрович твердив, що він не перебуває на фінансовому утриманні ані в німців, ані в поляків.

Напередодні приїзду Скоропадського Ґреґорі кредитував 1000 фунтів у банку. Проте видатки Скоропадського та його агентів спричинили перевищення кредиту на 500 фунтів. Утім, існувала домовленість, що в разі надходження пожертв до «Комітету», усі вони підлягатимуть оплаті О’Дуайєру і через банківську контору переказуватимуться гетьманові з відрахуванням комісійних для Коростовця і Тафнелла.

Бачачи неспроможність старого «Комітету» і зважаючи на те, що Ґреґорі виявився аферистом і був засуджений англійським судом за незаконний продаж титулів, Скоропадський ініціював розпуск «Комітету», після чого О’Дуайєр сформував новий «Комітет» із старим завданням — збирати гроші. Йому вдалося залучити до сприяння «Комітету» бізнесменів із Шотландії та США. Бізнесмени Ґлазґо «на українську справу» зібрали близько 12 тисяч фунтів. Але ці фунти були надані під обіцяні привілеї в Україні, коли буде створено гетьманську державу. Павло Петрович продовжував «торгувати Україною».

Наприкінці 1933 року Тафнелл полетів у Берлін на нараду зі Скоропадським. Після відвідин колишнього гетьмана Тафнелл почав твердити, що Скоропадський «не мав жодної підтримки серед українців» і що гетьманський рух значною мірою був «німецькою інтригою». Після цих заяв Скоропадський відмовився від послуг Тафнелла.

1935 року у Королівському суді Лондона розпочалося слухання справи проти Скоропадського та Коростовця за позовом Тафнелла. Він вимагав відшкодування збитків за незаконне звільнення з «Комітету» і виплати комісійних з коштів, зібраних для сприяння англо-українському рухові. Однією з цілей Тафнелла була дискредитація Скоропадського в очах громадськості, перетворення процесу з фінансового на політичний. На суді Тафнелл розповів про розчарування у гетьманському русі, про германофільство Павла Петровича, про «намовляння» гетьманців умістити у його газеті «The Investigator» статтю пронімецького спрямування. Він повідав суду про «паскудний характер» і підступність Скоропадського, про відсутність у нього будь-якої підтримки в Україні. Тафнелл твердив, що колишній гетьман схвалював засоби — обіцянки концесій та пільг в Україні, з допомогою яких збиралися гроші нібито для потреб України, але фактично для своїх власних приватних цілей, «для оплати жінок». Позивач твердив, що від деяких осіб гроші були отримані в обмін на пропозицію надати їм привілеї у майбутній Українській державі. Взагалі діяльність Скоропадського він оцінював як «нацистську інтригу», запевняючи, що той підтримував тісні зв’язки з німецьким генеральним штабом і особисто з президентом Гінденбургом.

Відповідачі відмовилися відшкодовувати збитки і подали зустрічний позов, стверджуючи, що Тафнелл приховав частину зібраних коштів і що він не розповів Скоропадському правди про великий внесок, зроблений лордом Дайсартом. Суддя зазначив, що це виправдовує звільнення Тафнелла, і вимогу відшкодувати збитки було відхилено. Побоюючись гучного скандалу, Скоропадський вирішив домовитися з позивачем, запропонував Тафнеллу в обмін на його відмову відкликати свій зустрічний позов.

Фінансовий стан колишнього гетьмана у другій половині 1920-х років погіршився, і німецькі друзі почали клопотання про надання Скоропадському фінансової допомоги або пожитгєвої пенсії від німецького уряду. У їхній петиції вказувалося на те, що Скоропадський, який перебував у надзвичайній фінансовій скруті, потребує цієї допомоги «…не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім’ї пристойне проживання». Скоропадський з 1928 року отримував почесну місячну пенсію, надану за власним розпорядженням президента Німеччини генерал-фельдмаршала фон