Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

про себе: брехати чи не брехати? Як і вранці, вирішив не брехати. — Ти права, Леро, не випадково.

— Отже, все?

Ось чого Олександр Павлович від неї не чекав, так це раптової пристрасті до з’ясування стосунків. Хоча якщо мати на увазі вплив “портсигара”…

— Леро, адже я не вважаю тебе дурною, ти знаєш. Хочеш, я нагадаю тобі твої слова — тоді, у машині?

— Значить, все-таки образився.

— Не образився, а взяв до уваги. І зрозумів, що ти маєш рацію. Повітряні замки — споруди неміцні і громіздкі. Жити в них не можна. Ще раз повторюю: ти права. Я готовий підписатися під кожним твоїм словом, яке ти сказала того вечора. І тим паче не розумію: з чого ти вирішила з’ясовувати стосунки? Це ж не в твоєму стилі.

— З’ясовувати стосунки? — Валерія підвелася. — Та ні, любий Сашко, я не за тим прийшла. — Вона взяла свою сумку, елегантну чорну шкіряну сумочку з багатьма кишеньками і відділеннями, з широким і довгим пояском — містку сумку ділової жінки, попорпалася у ній і викинула на стіл “портсигар” Олександра Павловича, подарований ним Наташі. — Що це таке?

Олександр Павлович посміхнувся.

— А ось забирати у дітей подарунки негарно, Лерочко. Чи як ти вважаєш?

— Ти мені не відповів на запитання,

Олександр Павлович поволі закипав. Зовні у нього це ніяк не проявлялося: він лише ставав спокійнішим, зовсім камінним — стримувався як міг, стежив за собою, а ще голос майже до шепотіння зводив.

Ось і тепер сказав тихо-тихо:

— Я подарував коробочку не тобі, а Наташі. Яке ти мала право забрати у неї мій подарунок?

— Це не подарунок. Це — підлість!

— Он як? Чому?

— Наташа пояснила мені, навіщо ти зробив цю ко-ро-боч-ку, — глузливим тоном промовила, немов висварилась.

— І що ж вона тобі пояснила? — Олександр Павлович навіть посміхнувся, немовби веселила його ситуація, немовби жартували вони з Валерією. Ну не сказати, як дотепно!

— Нісенітниця! Нісенітницю пояснила! Навіщо ти обдурив Наташу? Дитину пожалів?

— Я її не обдурював.

— Не обдурював?.. — Валерія підчепила нігтем кришку “портсигара”. — Ну ось, поясни, що тут на мене так подіяло? Батарейка? Лампочка? Два дротики? Ти зробив звичайний ліхтарик. Лише у срібній оболонці — антикварний мотлох. Кому ти морочив голову? Наташі? Чи собі?

Олександр Павлович узяв “портсигар”, уважно оглянув його, немов вперше побачив. Підняв батарейку, заглянув під неї.

— Тут була ще деталька. Така маленька. Куди ти її поділа?

— Яка деталька? Не було там жодної детальки.

— Ні, була, була. Ти могла її не помітити, впустити.

Загублена “деталька” — це вдалий хід. Збентежити Валерію, приголомшити, примусити засумніватися в собі.

— Я нічого не впускала.

От уже і сумнів у голосі!

— Вона дуже маленька. Але в ній все діло…

— Слухай, не мороч мені голови, я не вчора народжена. Невже ти всерйоз вважаєш, що можна створити прилад, який зовсім змінить характер? — А ось тепер вже жодних сумнівів, саме глузування. Атож! Валерія — вчена дама, без п’яти хвилин професор, а в Олександра Павловича, окрім власних рук, жодних науково-технічних аргументів.

Звів голову від “портсигара”.

— Я ж його зробив.

— Зрозумій. — Валерія знову сіла в крісло, знизила тон, намагаючись говорити м’яко і лагідно. Олександр Павлович навіть подумав: як з божевільним. — Це неможливо. Це всупереч фізиці, математиці, механіці, логіці, зрештою.

— Цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Класика. Пам’ятаю.

— Сашко, я знаю тебе як облупленого. Ти можеш обдурити Наташку, але не мене. Ти можеш обдурити кого хочеш, це твоя професія, напевне, ти в ній геній, але при чому тут я?

Яка, однак, самовпевненість! Вона знає його “як облупленого”… Та він сам себе так не знає.

Олександр Павлович клацнув “портсигаром” і втиснув його до кишені джинсів. Пам’ятається, він цікавився: як довести до відома Валерії докази того, що вона “обабилась”, отримані за допомогою “портсигара”. Що ж, докази до відома доведені. Питання в іншому: чи сприйняла їх вона? Можна посперечатися, потрощити списи. До речі, Олександр Павлович з жінками не сперечався, навіть якщо злий на них був. Як тепер.

— Бачиш, Леро, — почав він розважливо, маючи намір, не сказавши нічого конкретного, все ж дати їй зрозуміти, чому він город городив, — ти, повторюю, тоді, в машині, все правильно пояснила. І про наші з тобою стосунки, і про те, що не зустрічав я раніше таких, як ти, не довелось. Ти весь час наполягаєш: мовляв, образився я. Ні, не образився — зачепило мене. І не те зачепило, що ми обоє — споживачі в коханні, а те, що ти у нас така унікальна, єдина на білому світі. Ось і захотів я тобі довести, що ніяка ти не унікальна.

— Звичайна?

— Даруй.

— Та чого там. — Валерія посміхнулась, але усмішка вийшла якоюсь незграбною, наче позиченою, не її. — Адже довів…

А отут вже Олександр Павлович здивувався. Тільки що агресивна, сповнена обурення, мало не ненависті, і раптом: “Адже довів!” Такого визнання він від Валерії взагалі не чекав — не те, що тепер, коли вона тигрицею кидається. Щоб Валерія здала позиції? Та ніколи! Мав рацію Олександр Павлович: цього не може бути, тому що не може бути ніколи! Навіть якщо здається, не признається.

— Що я довів?

— Що хотів, те й довів. Задоволений?

Валерія явно намагалася залишитися іронічною, як завжди, але вийшло це в неї поганенько, а ось Олександр Павлович поступово отямився від здивування, став самим собою.

— Ти знаєш: задоволений.

— Ти знаєш: і я задоволена.

— Ти?

Ні, сьогодні справжній день сюрпризів, причому істинних, непідготовлених, а їх, як вже відзначено, Олександр Павлович не терпів.

— Я!