Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Ну, гаразд уже,— сказав парох.— Принесіть мені, пане господарю, тії книжки, хай я на них гляну.

— Чом не принести, принесу,— відповів корчмар.

Сходив до себе в кімнату і приніс ізвідти скриньку стару, на ланцюжок замкнуту. Парох одімкнув ту скриньку і видобув із неї три великі книги і рукописи якісь, написані дуже гарним почерком. Розгорнув першу книгу, аж то — "Дон Сіронхіль Фракійський", друга була "Фе-лісмарт Гірканський", а третя — "Історія славного отамана Гонзала Ернандеса Кордовського з життєписом Дієга Гарсїї де Паредес". Прочитавши парох титули двох перших книжок, повернувся до ци-люрника й сказав:

— Ех, немає на них клюшниці нашого приятеля та його небоги!

— Обійдемось і без клюшниці,— відповів цилюрник.— Я їх сам у двір винесу або вкину в коминок: бач, як добре в ньому розгорілось!

— Невже ваша милость хоче попалити мої книжки? — спитав корчмар.

— Не всі,— одказав парох,— а тільки оці дві, про Сіронхіля та Фелісмарта.

— А хіба мої книги єретичні чи схематичні, щоб їх палити? — здивувався корчмар.

— Та не схематичні, а, мабуть, ви хотіли сказати — схизматичні, мій друже,— поправив його цилюрник.

— Може, й так,— погодився господар,— тільки вже як палити, то паліть краще оту, що про славного отамана та про Дієга Гарсію, а цих двох не дам, скорше рідну дитину в огонь пошлю!

— Приятелю мій! — сказав священик.— Ці дві книги брехливі од початку до кінця, у них самі лише дурниці та нісенітниці. А ота, що про славного отамана, містить у собі правдиву історію Гонзала Ернандеса Кордовського, що за подвиги його великі і премногі світ увесь прозвав славним отаманом: такого знаменитого й голосного наймення заслужив по праву він один. А Дієго Гарсія де Паредес — то знако-митий рицар родом з естремадурського міста Трухільйо, хоробрий вояк і таки лицар ой природи, що одним пальцем міг колесо млинове на ходу спинити. А раз, ставши з мечем на мостовому причілку, сам-один переп'яв шлях незчисленному війську, що так і не перейшло через міст. І ще не раз такої доказав слави, що якби не сам був списав ті свої подвиги і не применшив їх зі скромності (як і личить рицареві, що сам свою історію пише), а щоб оповів про них хто сторонній, не спиняючись жодними такими міркуваннями, то, може, пішло б у непам'ять все те, що чинили колись Гектори, Ахілли та Роланди.

— От мені велике диво,— заперечив корчмар,— млиновеє коло рукою спинити! Краще ви, панотче, почитайте про Фелісмарта Гіркан-ського, що я читав, як він одним махом розпанахав до пояса сімох велетнів, мов то були квасоляні ченчики, що діти для забавки роблять! А то раз війська йшло ворожого видимо-невидимо, мільйон і шістсот тисяч, а може, й більше, і всі з ніг до голови озброєні, так він кинувся сам-один проти нього і всіх у розпорош обернув, немовби отару овечу. [202]

А що ж тоді сказати про доброго лицаря Сіронхіля Фракійського! То такий уже був завзятець, такий сміливець, що, пишеться в книзі, як плив раз рікою, а тут де не взявся з-посеред води змій огнедихатий, дак він, каже, його як побачив, кинувся на нього, сів верхи на спину тую лускату та як іздавить обома руками за горло, туж-туж не задушив; бачить тоді змій, що непереливки, та й мусив із лицарем разом у воду пірнути, аж до самого дна, бо той його все не пускав. Спустились вони на дно, аж там палати розкішні та сади пречудові, що й думкою не здумаєш; там уже змій перекинувся дідом старелезним і такого лицареві понарозказував, що тільки слухай та слухай... Почули б ви, панотче, то й самі з утіхи ошаліли б. Отож мовчіть краще про того славного отамана та Дієга Гарсію, бо не варті вони й за масляні вишкварки! Сеє почувши, Доротея обізвалася стиха до Карденія:

— Боюся я, коли б і наш господар не здонкіхотився!

— Схоже на те,— відповів Карденіо.— 3 його балачок можна доміркуватись, що він має за щирісіньку правду все те, що в тих книжках пишеться, ніби воно все так достеменно і діялось,— тут уже й сто босоногих ченців не переконають його на інше.

— Браття моє миле,— знов прийняв слово священик,— кажу ж вам, що зроду не було на світі ніякого Фелісмарта Гірканського, ані Сіронхіля Фракійського, ані жодних інших рицарів, що то про них у романах пишеться: то все вигадки і вимрійки моторних голів, а складаються ті книги, аби людей розважити, як ото, ви кажете, женці та косарі розважаються, читаючи. Коли хочете, то й забожусь, що таких рицарів вправді не існувало, таких подвигів вони не звершали, і таких нісенітниць ні з ким бути не могло.

— Дуріть когось дурнішого! — заперечив господар.— Так ніби я не знаю, що п'ять, а що десять, і де що по чому. Не підвозьте мені воза, бо я не вчорашній. Ваша милость хоче впевнити мене, ніби все те, що в цих прегарних книжках пишеться, то наголо брехня й бредня, а отже їх друковано з призводу панів радників королівських: невже ж то такії люди, що дали б комусь дозвіл друкувати всяку фальш і неправду, всі оті баталії і всі чари, що аж у голові тобі од них мутиться?

— Я ж казав уже вам, друже,— відповів парох,— що то все робиться, аби найгулящі розуми розважити.