Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

привітання. Це ніби стало сигналом, і оплески перейшли у справжню овацію. «Якийсь незвичайний ентузіязм опанував присутніх… Члени Ради й президія встали зі своїх місць і стоячи продовжували плескати… Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілу театральну салю…» [23, с. 88, 89].

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. «Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, — згадував Ґалаґан. — І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирости свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіястично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілою салею, і сцена овації повторилась знов. Скільки часу вона тривала — сказати не можу… — продовжував Ґалаґан. — В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради… Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіязмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й споріднености душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькости й любови, мусить це почуття перетворитись у свідомість єдности, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток одного народнього дерева, одної нації» [23, с. 89, 90].

Доля кубанця Василя Проходи, з яким Микола Ґалаґан зустрівся у Лук'янівській в'язниці, їхня спільна служба в українській армії цілком підтвердили ці слова.

Буковинець Йосип Безпалко

У січні 1946 року Василя Проходу виписали з лікарні і перевели на третій поверх столипінського корпусу, а після чергового лікарського огляду — до камери слабосильних. Тут він знову зустрів своїх приятелів — Валентина Садовського та Йосипа Безпалка, а також волиняка А. Демчука, випускника високої торговельної школи у Празі.

Садовського і Безпалка кубанець знав ще з Подєбрад. Валентин Садовський був заслуженим українським діячем. У добу Лютневої революції він став членом-засновником Центральної Ради. У червні 1917 року обійняв посаду Генерального секретаря судових справ, виконував обов'язки голови Генерального секретаріату. У січні 1918 року як член Малої Ради голосував за IV Універсал. У часи Директорії був міністром праці кількох урядів. Виявив себе і як науковець: член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка Валентин Садовський написав низку праць з економічної географії, демографії, а також національної політики ВКП(б).

Про Безпалка як діяча СВУ Василь чув ще в австрійських таборах. Революційну діяльність Йосип почав вісімнадцятирічним юнаком — 1899 року він заснував таємний гурток гімназійної та студентської молоді. У 1901–1902 роках редагував орган національної організації — газету «Буковина». Був засновником першого на Буковині товариства «Січ» і редактором учительського часопису «Промінь». У 1907–1908 рр. працював крайовим секретарем профспілок. Заснував і очолив Буковинську крайову організацію Української соціал-демократичної партії (1906–1918), газету «Борба» (1908–1914, 1918). Від 1914 року у Відні активно співпрацював із СВУ. Від 1915-го проводив національно-просвітницьку виховну роботу серед українців, полонених російської армії, у таборах Фрайштадт (Верхня Австрія) та Раштадт, Зальцведель і Вецляр (Німеччина), якраз тоді, коли у таборах перебував Прохода.

1918 року Йосип Безпалко став членом Української національної ради Буковини і мером Чернівців. Як делегат від буковинців брав участь в урочистому засіданні Директорії й уряду, присвяченому святу Злуки земель України. Був Безпалко і членом Трудового конгресу, що відбувся у січні 1919 року в Києві, та членом Національної ради ЗУНР. У 1919–1920 роках працював міністром праці в уряді Бориса Мартоса. Від 1922 року викладав німецьку мову в господарській академії у Подєбрадах. Опублікував низку статей і розвідок про німецько-слов'янські взаємини у ХIХ — ХХ століттях. 1938 року Безпалка обрали головою Українського січового союзу, а 1945 року, у Празі, він, як і багато українських діячів, потрапив до рук «російських визволителів».

Прохода зазначав, що Безпалко був фізично слабкий — як-не-як, а 13 травня 1946 року йому мало виповнитися 65 років. Єдиною його радістю був тютюн, який він вигравав у шахи, зроблені з хліба співв'язнем-художником. Цигарка приглушувала почуття голоду і дарувала насолоду — таке рідкісне почуття у в'язниці.

Маляр мав ще й дар оповідача. Коли його не стало в камері, взявся оповідати Прохода. Він переказував вуркам зміст «Американської трагедії» Теодора Драйзера, «Кармалюка», роману «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, оповідання «Собака Баскервілів», «Про сім повішених» Леоніда Андреєва та роману Домініка «Стопами Чингісхана». Його слухали уважно, ще й частували цигарками.

12 липня 1946 року в Москві в. о. прокурора відділу у спеціальних справах, молодший радник юстиції перекваліфікував обвинувачення В. Проходи зі ст. 54-2 УК УССР на ст. 58-4 УК РСФСР, продемонструвавши всю нікчемність законів УССР.

Справу Проходи передали на розгляд Особливої наради при МВД СССР…

Одного серпневого дня Йосипа Безпалка викликали на коридор, щоб оголосити постанову «Особого совещания» НКВД. Вирок не найтяжчий — 5 років «вільного» заслання в Новосибірський край. Але ж Безпалкові було 65 років!

Буковинець впав у депресію. Проході сказав, що «такої далекої дороги він не витримає» і не уявляє, що робитиме на тому «вільному» засланні [97, с. 355]. Василь заспокоював, казав, що можна спробувати влаштуватися вчителем німецької мови в якійсь школі й таким чином вижити. А про себе Прохода міркував: якщо міністру уряду УНР дали 5 років поселення, то йому, начальникові штабу бригади, який мусив виконувати накази командування, дадуть ще менший термін.

Ой як помилявся він!

9 серпня Проході, знову-таки в коридорі, оголосили 10 років каторги!

Так зловорожа Москва оцінила «контрреволюційну» діяльність українського старшини.