Читати книгу - "Хмари, Нечуй-Левицький"

Якби ви були все розчовпли, то були б досі вмерли. Й до Києва б не доїхали, - сказав Радюк.

- Якби небіжчик був не врятував вас з біди, то ви оце досі були б вже в пеклі. Ой, горе нам! - сказав Масюк з тонким натяканням на жарт і з богобоящою міною на виду.

- Жартуйте-бо, та й міру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, - сказала поважним тоном Ликерія Петрівна, збиваючись несамохіть на вислови знахурок.

- Чи ви пак, Ликеріє Петрівно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дідьків? - сказала Галя.

- Невже? Ой господи! Який тепер світ настав. Що ж то далі буде? - бідкалась панія Висока. - Це, певно, десь в Туреччині або в Німеччині вже народивсь антихрист.

- Ну, та й добрі пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрівно! - вихопивсь Дунін-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. - Істинно сільські! Смачні, аж запашні, й тривні. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.

- Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла власними руками! - аж крикнула панія Висока якось трохи чванливо.

- Честь вам і велике спасибі! - сказав гість. - В нас так мені вже обридли ті кухарські солодкі та легесенькі, ніби повітряні пиріжки та кухарська одноманітна страва! Було прибіжимо з братом з гімназії, голодні, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотілось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делікатні та тоненькі.

- От я й рада, що наша Масюківна стала вам в догоді, - аж кричала од радощів Ликерія Петрівна, - от я вам зараз ще принесу тарілку! Ой, вікна треба помить! - крикнула вона й схопилась з стільця.

"Які вікна? Що це вона плете? - подумав гість. - Чи не божевільна вона?"

- Ой, вікна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досі не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осені в цих ледарів вікна не помиті! І мухи, й павуки, і голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А двері тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!

- Чи вікна та двері, чи пироги передніше? - говорив, регочучись, Радюк.

- Авжеж пироги, а потім вже вікна! Ось я зараз! - репетувала Ликерія Петрівна.

- Не треба, спасибі! - крикнув гість, схопився з місця і вхопив своєю білою делікатною рукою за її червону шорстку руку, привів і посадовив силоміць на стільці. - Не клопочіться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самісіньку шию; аж сить поклав на собі.

- Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як ні, то я винесу вам ще повнісінький кошик, - говорила Ликерія Петрівна.

- Не бігайте й не виносьте! Мені вже час додому, хоч мені й дуже приємно ще посидіть та побалакати. Напиши ж мені, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибіжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх іменин. Зберуться, зійдуться мої товариші та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душі. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дірка за столом, як кажуть селюки.

Гість розпрощався з дуже делікатними поклонами, шаркнув дрібненькими ніжками перед Ликерією Петрівною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пиріжки. Ликерія Петрівна аж почервоніла, од несподіванки навіщось дриґнула назад маленькою ніжкою, ще й трошки присіла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на ліву.

- Ну та й делікатний! Ну та й тендітний цей ваш товариш! - репетувала Ликерія Петрівна.

- Дуже вже переделікатнений! - обізвавсь Масюк.

- А які в його маленькі та м'якенькі ручки! Достоту, неначе в панни. А які дрібненькі та тоненькі ніжки! - репетувала Ликерія Петрівна.

- А ви й до ніжок придивились? Ну та й цікаве ж та кмітливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, - сміявсь Масюк.

- Коли воно якось само кидається в вічі! І ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, - сміялась Ликерія Петрівна.

- Та то його й брата переделікатнила й перетончила мама, - сказав Радюк. - Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гімназії, то часто заходив у гості до його батька й до цих моїх товаришів. Його батько й тоді жив на Липках в своєму власному домі. Мати його дуже делікатна панія.

- Мабуть, така, як була небіжка ваша мати, бо на неї в інституті й справді ніколи, мабуть, і вітер не віяв, і сонце не гріло, - сказала Висока.

- Нехай над нею земля пером! - обізвалась стара Масючка й перехрестилась.

- А оцей білявий красунь, - говорив далі Радюк, - та його брат, як були в нижчих класах гімназії, ніколи не ходили пішки в гімназію, їх возили в фаетоні з ліврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: "Якось ніяково мені посилать в гімназію їх пішки, коли польські пани посилають своїх синів в гімназію в парних фаетонах, а багатші та знатніші - і в каретах. Будуть з нас сміяться, як з простих людей". Бо тоді в гімназію не приймали міщанських дітей, а тільки дворянських. Та вже після того згодом, як була знесена панщина і пустили в гімназію усяких міщанських та міських дітей усякої верстви, тоді вищезли коло гімназії ті карети й фаетони і лакеї в лівреях давніших польських панів.

- Певно, скрутніше трохи стало, то й шик увірвавсь, - сказав Масюк.

- Вже як підбільшали оті обидва Дунін-Левченкові! хлопчики, то вони й самі побачили, що це якась дурість, зовсім ні до чого не придатна, й почали ходить пішки в гімназію.

XIV

Другого дня прочани одговілись в великій Михайлівській церкві на