Читати книгу - "Зібрання творів"

нами стільки тьми, обснованої ночі,

аж обірвали очі, аж посвітились ми.

* * *

Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній,

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом чи нáдвигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.

* * *

Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі —

летять понад землею долілиць,

пірнають ввись і засягають паді,

і лячно задивляються в свічаддя

людських озер, колодязів, криниць.

Так душі наші: майже неживі

пустилися в осінні перелети,

коли відчули — найдорожчі мети

на нашій окошились голові.

В дорозі довгих самопроминань

під знадою земного притягання

проносяться від ранку до смеркання

сподіючись на всепрощенну длань.

Обабіч — чужаниця — чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна —

тяжка як жито і як синь ясна.

Дивлюсь — і мало очі не пірву:

невже тобі ні племені, ні роду?

За сині за моря лети по воду

однаково — чи мертву чи живу.

* * *

Зими убогий маскарад

притлумив сон життя.

На стільки кривд і стільки правд

одного вороття

замало буде. Чорний дріт

вишивано ухрест.

А вічність вічний творить міт

плачів, хоралів, мес.

* * *

Чотири вітри полощуть душу.

У синій вазі — стеблина яра.

У вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану — хвостаті мітли,

під борлаками — сліпуче сяйво.

Убрався обрій вороноконий

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пугá дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

* * *

О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх,

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

бо добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

здревілі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

* * *

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться.

Я і не відав і не снив —

бозна-коли зустрілись,

а через стільки літ і днів

любов’ю окошилось.

Ледь-ледь бровою повела,

журливо позирнула

і з цятки давнього тепла

страшний вогонь роздула.

Як куте сяєво сторіч,

як зірка у криниці,

неначе свічка в темну ніч —

горить і промениться.

* * *

Припнуто човен, а вода струмує,

і сидячи в старезному човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань,

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито,

о вересню, теребище смеркань!

Отак посиджу в довгій самоті,

над вудкою схилившись. Надвечір’я

запалить крижнів вигублені пір’я,

щоб ти не заблудився в цім житті.

* * *

Упали роси на зелені вруна,

з діброви обізвався соловей,

подобою душі ряхтять лагуни,

безмежно виростаючи з ночей.

Над головою зірка ще тріпоче,

мов пійманий у сільце дикий птах.

Зайнявся день і яро палахкоче

на чорних роздоріжжях і вітрах.

Паду в траву — в благословеннім лоні

землі своєї спокій віднайду,

усеблагій віддавшись обороні,

бо за собою чую смерть-орду.

* * *

Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,

чіпляючись до походи людської

і присмеркових зойків. Крізь імлу

надобрію здіймався ярий місяць,

скрадаючись повз виголілі крони

осіннім вітром видутих дерев.

Асфальтом біг старий кудлатий пес,

сахаючися гамору людського,

сирен автомобільних і бездонної,

мов поніч, яро-чорної води,

котра солопила з-за ожереду

розбійницького злого язика.

* * *

Оця стежина, що збігає в діл

(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),

черга дубів, пісок і гострі сосни,

підбожеволіла вода озер

і чорний човен і червоні весла

і як розквітлий ірис — сумнолиця

моя кохана (при подолі — син).

О недосяжне щастя! Проминуле

стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.

Клади холодну руку на підмурок

і пальцями осліплими обмацуй

ощирену, гулку й окляклу пащу

і ваговитість пазуристих лап.

Несе поземкою багатоліть

понад загусклим чорноводдям. Вітер,

немов настрашений кудлатий пес,

скубне тебе за полу — й стрімголов

світ за очі втікає. Давній світе,

ти не впізнав мене, як я тебе?

* * *

Ця світлота — до різі ув очах

враз протяла на чорному екрані

всі докори твої, всі невблаганні.

Ти все збагнув — як є: на власний жах.

І як