Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

проти людяності» жодним чином не були нововведенням, суперечачи тому, що він говорив у міністерстві закордонних справ всього кілька місяців тому. Це було радше точкою відліку для відстоювання «прав людини»{579} з метою забезпечення захисту від «жорстокості і варварства з боку власної держави».

Такі дії були б незаконними, навіть якщо їх було дозволено німецьким законодавством. Викладена у проекті промові ідея полягала у тому, що фундаментальні права людини стоять вище за внутрішньодержавні закони, це був новий підхід, який служить інтересам окремих осіб, а не держав.

Таким чином, кожна окрема людська істота має право на захист в межах такого закону, який не зможе заплющувати очі на звірства. Слід зазначити, що Лаутерпахт лише побіжно згадав Гітлера і лише одного разу євреїв, п’ять мільйонів яких було вбито «лише з тієї причини, що вони були євреями за національністю чи за вірою»{580}. Щодо подій у Лембергу, згаданих більшовиками у перші дні судових слухань, він не написав нічого. Лаутерпахт не посилався на питання, які могли б бути сприйняті як особисті, не написавши нічого про ставлення до поляків, і, звісно, він не вживав слово «геноцид». Він залишався вперто налаштованим проти ідей Лемкіна.

Далі він звернув свою увагу на підсудних, «жалюгідну» купку осіб, які, намагаючись врятуватися, посилалися на міжнародне право. Вони шукали порятунку у застарілих ідеях, згідно з якими окрема особа, яка діяла для держави, мала б якимсь чином мати імунітет від кримінальної відповідальності. З двадцяти одного обвинуваченого, які були у залі суду, він назвав п’ять прізвищ, виділивши Юліуса Штрайхера за його расові теорії і Германа Герінга за участь у «кривавій різанині», влаштованій у варшавському гетто.

Єдиним з підсудних, якого Лаутерпахт згадував неодноразово, був Ганс Франк. Мабуть, не випадково він був на лаві підсудних тим, хто найтісніше пов’язаний з убивством його родини. «Франк був безпосереднім виконавцем злочинів масового знищення, — написав Лаутерпахт, — навіть якщо особисто і не був залучений до страт».{581}

*

Лаутерпахт зробив акцент на ролі Франка на останніх сторінках проекту промови, в останніх тактах цього майже симфонічного тексту. Новий Статут Організації Об’єднаних Націй був ще одним кроком вперед на шляху до інтронізації прав людини і ознаменував нову епоху, в якій «права і обов’язки людини було поставлено у самому центрі конституційного права світу». Це було втіленням усіх ідей Лаутерпахта, це була центральна тема роботи його життя. Однак на цих сторінках він також випустив потік затаєних емоцій та енергії. Почерк змінився, Лаутерпахт додавав, а потім закреслював слова, спрямовуючи свій чистий гнів на підсудних, які навіть не спромоглися на «просте визнання своєї провини». Так, вони зробили «огидні зізнання», можливо, навіть з виглядом щирості, але вони були фальшивими, і їхнє визнання більше скидалося на «майстерну хитрість».

Тоді Лаутерпахт повернувся до відповідача, який був найтісніше пов’язаний з трагічною долею його родини, до людини, яка нерішуче оголосила про визнання своєї відповідальності у квітні. «Свідок…. обвинувачений Франк, — писав він, — визнаючи відчуття найглибшої провини, промовив страшні слова — так, наче мали значення слова, а не жахливі вчинки. Те, що могло стати спокутою і претендувати на ознаку залишків людяності, проявило себе як підступна схема доведених до відчаю людей. Він, як і інші підсудні, до самого кінця стверджував на своє виправдання [sic], що не знав про це масштабно організоване і хитро заплутане розгалуження найбрудніших злочинів, якими коли-небудь було заплямовано репутацію народу».{582}

Це була непритаманна для Лаутерпахта емоційність.

— Цікаво, — сказав Елі, коли я показав йому цей уривок. Він недооцінив значення цих слів. — Мій батько ніколи не говорив зі мною про ці речі, жодного разу.

Тепер, ознайомившись з цим документом у контексті, який я роз’яснив, Елі вголос розмірковував про стосунки між його батьком і підсудними.

Він також досі не знав, що губернатор Отто фон Вехтер, заступник Франка, який брав безпосередню участь в убивствах у Лембергу, був однокласником його батька у Відні. Кілька місяців по тому у нього з’явилася можливість зустрітися з Нікласом Франком і Роббі Дандас, можливість зустрічі дітей судді, прокурора і обвинуваченого. Елі відмовився.

Лаутерпахт непокоївся, що Шовкросс не використає того, що він написав. «Я, звичайно, схиляюся до думки, що [це] є доречним і необхідним»{583}, — сказав він генеральному прокурору, нагадавши йому про потребу достукатися до аудиторії поза межами зали суду. Якщо промова є занадто довгою, Шовкросс може надати трибуналу повний текст, але зачитати лише «вибрані частини».

10 липня секретарка Лаутерпахта поклала ці супровідні нотатки і видрукуваний текст промови до великого конверта і надіслала його.{584}

«Свідок… обвинувачений Франк», рукопис Лаутерпахта, 10 липня 1946 р.

140

Поки промова, яку написав Лаутерпахт, мандрувала потягом до Лондона, Лемкін подвоїв свої зусилля. Допомога прийшла з несподіваного боку, від Альфреда Розенберга. «Я не брав участі у геноциді», — сказав суддям сусід Франка по першому ряду лави підсудних, звертаючись через свого адвоката. Д-р Альфред Тома шукав можливості переконати трибунал, що вклад Розенберга у політику, яку проводили нацисти, був лише «науковим» заняттям, що він немає жодного стосунку до геноциду у сенсі, визначеному Лемкіном.{585} Навпаки, Розенберга надихала «боротьба між психологіями», додав адвокат, без наміру когось убивати і знищувати. Неочікуваний аргумент адвокат запозичив із рядка з книжки Лемкіна, в якому було процитовано слова з magnum opus Розенберга «Der Mythus des 20. Jahrhunderts» (Міф двадцятого століття), виданого 1930 року.{586} Вважається, що ця книжка запропонувала інтелектуальну основу расистських ідей. Розенберг був засмучений тим, що Лемкін неправильно використав його слова, стверджуючи, що Лемкін пропустив ключову фразу з оригінального твору і що Розенберг не закликав до того, щоб одна раса знищувала іншу.{587} Цей аргумент був спотворений і безнадійний.

Намагаючись зрозуміти, як ідеї Лемкіна дісталися Розенберга, я натрапив на відповідь, не шукаючи її, в архівах Колумбійського університету. Між небагатьох паперів Лемкіна лежала копія об’ємного клопотання, написаного д-ром Тома для Розенберга. Тома передав її Лемкіну разом з рукописною запискою, де висловив свою вдячність. «Ehrerbietig überreicht» («Звертаюся з усією належною повагою»{588}), — написав Тома. Цей документ вказував