Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

моїх онуків. Я майже впевнена, що тут є ціла коробка її вирізок і декілька журналів. Дозвольте, я лише візьму ключ, і підемо подивимось.

Слідом за Маріанн Ендрюз Пол виходить до спільного коридору. Важко дихаючи, вона веде його на два прольоти вниз — туди, де вже немає килимів на сходах, а стіни підпирає ряд велосипедів.

— Наші квартирки дуже малі, — каже Маріанн Ендрюз, чекаючи, доки Пол відчиняє на себе важкі вогнестійкі двері, — тож деякі з нас орендують вільні комірки сторожа. Вони в нас на вагу золота. Містер Чуа, мій сусід, пропонував мені чотири тисячі фунтів, аби я відступила йому свою минулого року. Чотири тисячі! Я відповіла, що він має потроїти цю суму і ще накинути зверху.

Вони підходять до високих синіх дверей. Бурмочучи собі під ніс, жінка перебирає зв’язку ключів, доки знаходить потрібний.

— Ось, — каже вона, вмикаючи світло.

Усередині засвічується лампочка, тьмяно освітлюючи довгу темну комору. Уздовж однієї стіни тягнуться металеві гаражні полиці, а підлога щільно завалена картонними коробками, стосами книг, серед яких притулилася стара лампа. У повітрі стоїть запах старих газет і бджолиного воску.

— Тут і справді не завадить прибратися, — зітхає Маріанн і морщить носа. — Та чомусь завжди знаходяться цікавіші справи.

— Треба дістати щось згори?

Маріанн обіймає себе за плечі.

— Знаєте що, мій любий? Ви не проти, якщо я залишу вас розгрібатися тут самого? Від цього пилу в мене ще більше розігрується астма. Тут немає нічого цінного. Просто замкніть двері й гукніть, якщо знайдете щось цікаве. О, і якщо вам підвернеться сумочка синьо-зеленого кольору з золотою застібкою, принесіть мені. Хотіла б я знати, куди вона зникла.

Пол чимало часу проводить у захаращеній коморі. Ті коробки, що, на його думку, можуть містити щось корисне, він пересуває до тьмяно освітленого коридору, розставляючи їх уздовж стіни. Там є газети, датовані 1941 роком, з пожовклими сторінками й відірваними кутками. Ця крихітна кімнатка без вікон схожа на машину часу з популярного телесеріалу. У міру того як вона порожніє, її вміст накопичується в коридорі: валізи, повні старих мап, глобус, картонні коробки для капелюхів, поїдені міллю хутра, ще одна гладенька висушена голова з застиглим вищиром у чотири великі зуби. Усе це він складає до стіни, ховаючи голову під тканиною для диванних подушок. Пил щільно вкриває його руки, осідає в зморшках на обличчі. Тут є модні журнали «Нью Лук» з моделями спідниць, фотографії з коронації, котушки магнітної плівки. Він виймає все це, кладучи на підлогу біля себе. Його одяг сірий від пилу, в очах щипає, наче в них сипонули піску. Пол знаходить кілька блокнотів, на щастя, позначених датами на передній частині обкладинки: 1968, листоп. 1969, 1971. Він читає про страйк пожежників у Нью-Джерсі, про судові справи, пов’язані з ім’ям президента. Часом трапляються записи на полях: «Дін! Танці, п’ятниця, 7 вечора» або «Сказати Майку, що телефонувала Френкі». Нічого, що стосувалося б воєнних часів, як і картини.

Він методично розбирає кожну коробку, перевіряє між аркушами кожної книги, продивляється зміст кожної теки. Відчиняє ящик за ящиком, скриньку за скринькою, щоразу вивалюючи вміст, а потім акуратно, по одному предмету складаючи назад. Старий програвач, дві коробки старих книжок, картонка з-під капелюха, набита сувенірами. Минає одинадцята година, дванадцята година, пів на першу. Він дивиться на годинник і розуміє, що все це марно.

Пол випростується, витирає запилюжені руки об штани. Йому не терпиться якнайшвидше втекти з цього задушливого, заваленого всіляким мотлохом місця. Він раптом відчуває тугу за білими стінами будинку Лів, його чистими лініями, його легкістю.

Він уже перетрусив тут усе, що можна. Якщо правда існує, її не знайдеш у цій заваленій комірчині на північ від траси А40. Аж раптом біля задньої стіни він помічає ремінець старого шкіряного ранця, висохлий і тріснутий надвоє, як тоненька скибочка в’яленої телятини.

Він пірнає під конструкцію з полицями і витягає знахідку.

Двічі чхнувши й витерши очі, він розстібає ранець. Усередині — шість записників у грубих обкладинках, формату А4. Він відкриває один і на першій сторінці бачить запис вигадливим каліграфічним почерком. Його очі миттєво відшукують дату. 1941. Він відкриває ще один записник: 1944. Він похапцем прогортає їх і кидає в нетерплячці, а наступної секунди знаходить те, що шукав. Ось воно: 1945.

Похитуючись, він виходить у коридор, де світло трохи яскравіше, і при неоновій лампі починає гортати сторінки.

30 квітня 1945 року

Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау…

Пол читає ще кілька рядків і двічі лається з усе більшим запалом. Він стоїть, прикипівши до місця, щосекунди все більше й більше усвідомлюючи важливість того, що зараз тримає в руках. Він стрімко прогортає сторінки, вилаявшись при цьому знову.

Його розум шалено працює. Він міг би зараз запхати це в дальній кут, повернутися до Маріанн Ендрюз і сказати їй, що нічого не знайшов. Він міг би виграти позов і отримати свої комісійні. Він міг би повернути Софі Лефевр законним власникам.

Або…

Він бачить перед собою Лів, із похнюпленою головою, розчавлену валом суспільної реакції, жорстокими вигуками незнайомців, невідворотним фінансовим крахом. Бачить, як, обійнявши себе за плечі, зі збитим набік волоссям вона заходить до суду.

А ще він бачить, як повільно її губи розпливаються в усмішці від насолоди — вперше, коли вони поцілувалися.

«Якщо ти це зробиш, вороття вже не буде».

Пол Маккаферті кидає записник і ранець біля піджака і починає зносити коробки назад до комори.

Вона з’являється на порозі, коли він саме закінчує прибирати останні коробки, весь у поті й пилюці від свого заняття. Вона палить цигарку в довгому мундштуку, наче модниця 20-х років минулого століття.

— Боже мій… а я вже почала хвилюватися, що з вами трапилось.

Він випростується, витираючи піт із чола.

— Я знайшов її. — Він підіймає синьо-зелену сумочку.

— Справді? О, ви просто чарівний! — Вона сплескує руками, бере в нього сумочку і з любов’ю погладжує. — А я вже боялася, що десь її загубила. Я така роззява. Дякую вам. Дякую сердечно. Один Всевишній знає, як ви спромоглися її знайти в такому хаосі.

— Я знайшов іще дещо.

Жінка відриває погляд від сумочки.

— Нічого, якщо я візьму це на деякий час? — Він