Читати книгу - "Лють"

дні. Повернімося на двадцять років. Поверни мені мою молодість. Поверни матір, дідусів, бабусь і мою сім’ю. А ще, чорт забирай, докинь дружину і кількох діточок, якщо вже ти такий добрий.

— Вона від когось тікала там, на тому подвір’ї.

Джон не пропікав поглядом карту, та коли заговорив, Вілл почув у його голосі страждання.

— Думаєш, я цього не знаю?

Вілл перевів погляд на дорогу і дивився, як пролітають дорогою розмиті знаки, вказівники миль, що то тут, то там вигулькували з добре помітними цифрами вздовж дороги. Він про це не думав, не думав, що наражає Джона на небезпеку.

— Перетинаючи кордон штату, ти порушуєш правила свого умовно-дострокового звільнення.

— Я знаю.

— Тебе можуть заарештувати. У Теннессі я тобі нічим не допоможу.

— В Атланті ти мені теж не допоможеш.

Вілл закусив губу і втупився у чорний асфальт, пильнуючи за іншими машинами на дорозі. Останні два роки він катався туди-сюди між Атлантою і горами, тому точно знав, де розташовані радари. На відрізку Елліджей він скинув швидкість і додав газу лише тоді, коли перетнув річку Місіак. Промчав повз новий і старий «Волмарти», повз кілька блошиних ринків просто неба і декілька горілчаних магазинів. Біля містечка Блу-Рідж повернув ліворуч. Машина саме летіла по шосе Кут-Мейсон (вони саме проминули яблуневий сад), коли задзвонив телефон.

Вілл відкрив його об стегно.

— Так, Амандо?

Тон у неї був похмурий.

— У гаражі ми знайшли кров. Двох різних груп. Багато крові.

— Енджі.

— Її тут нема, Вілле.

Він розтулив рота, але не зміг промовити ні слова.

— Ось що ми зробимо, — сказала Аманда. — Я подзвонила Бобу Берґу в Те-Бе. — Бюро розслідувань штату Теннессі. — Він уже збирає загін. До хатини їм їхати сорок хвилин.

— Мені ближче.

— Я так і подумала. Дай-но слухавку педофілу. Я знаю, як проїхати на Елтон-роуд.

Розділ 38

Енджі мало не зомліла, коли підняла руку, щоб витягти уламок скла, зацементованого в нижню сходинку, — не так від болю, як од відчуття, що скло вислизає з плоті. Крові було небагато, а біль, порівняно з болем у зап’ясті, був стерпний. Їй пощастило. Вона зламала праве зап’ястя і приземлилася якимось дивом на праве плече. Як і Вілл, Енджі була шульгою.

— Джезмін? — прошепотіла вона. Голос луною рознісся в чорноті підвалу. — Джезмін?

Відповіді не було.

Енджі сперлася здоровим плечем на стіну і підвелася. Перевела дух і обережно почовгала босими ногами по земляній долівці, шукаючи дівчинку.

— Джезмін? — повторила вона, коли нога торкнулася тіла. — Ти як?

Дівчинка була або занадто налякана, щоб говорити, або мертва.

Енджі стала навколішки, приклала голову до того місця, де мав би бути рот і ніс Джезмін, і прислухалася, чи дівчинка жива.

Нічого. Жодних ознак життя.

Енджі розвернулася і наосліп помацала пальцями. Вона провела пучками по голому тілу дівчинки, намацала липку кров і зрештою відчула-таки, що груди Джезмін слабенько здіймаються і опускаються — вона ледве дихала. Енджі рідко торкалася своєї матері, але ті кілька разів, коли вона провідувала Дідру в притулку, вона відчувала те саме: оболонка, схожа на тіло.

— Джезмін? — прошепотіла Енджі.

Вона торкнулася її обличчя, волосся, та дівчинка не поворухнулася. Пальці Енджі ковзнули під волосся, і вона відсахнулася.

— О Господи!

Енджі зігнулася навпіл, стримуючи блювоту. Бо під пальцями відчула роздроблену кістку черепа і м’яку вологу сіру речовину.

Їм треба вибиратися, щоб звернутися по допомогу.

Енджі знову підвелася. Кроками виміряла ширину підвалу. Десять футів завширшки, близько дванадцяти вглиб. Перед тим, як згасла лампочка, вона встигла помітити грубі дерев’яні полиці, що йшли вздовж стін. З руками, зв’язаними за спиною, важко обшукувати горішні полиці, а на нижніх її пальці не намацали нічого, що могло б зійти за зброю.

Підвал порожній. Навіть земляна долівка була чисто виметена.

Можливо, її зап’ястя й не до кінця зламане. Енджі могла ворушити пальцями, хоч вони й набрякли й горіли вогнем, неначе інфекція вже потроху проникала у кров. Вона звикала до болю, майже чекала його, бо він відвертав увагу від стукоту в голові й вирування в шлунку. Темрява теж допомагала. Очам не було за що зачепитися, ніщо не порушувало її рівноваги.

Майкл був нагорі. Енджі думала, що він, мабуть, готує собі їсти — обід чи вечерю. Вона не знала, яка пора дня і скільки вона пробула в цій клятій дірі.

Кожен звук, який долинав згори, — пересування стільця по підлозі, рипіння дощок під ногами у Майкла — ще більше розпалював її лють. Енджі аж стікала ненавистю. Він її дістав. Він заліз їй у голову і змусив почуватися нікчемним шматком лайна. У ній перебувало більше чоловіків, ніж вона могла полічити, але ніхто з них ще так її не діймав.

Якби він повернувся тепер, вона вбила б його. Вбила його чи спровокувала, щоб він убив її. Виходів було тільки два.

Енджі опанувала себе й просунулася вздовж стіни, щоб зіп’ястися на коліна. Два кроки до сходів, бите скло, вмуроване в сходинку. Вона повернулася і пошукала його руками, щоб не порізати свої багатостраждальні пальці, коли наближала товсту мотузку з вузлами до скла. Втягнула повітря крізь зуби і намагалася не думати про біль, поки терла мотузку об скло.

Майклові наручники були на Джезмін. Енджі він зв’язав мотузкою.

— От гандон, — просичала вона як мантру до самої себе.

Майкл Ормвуд не робив помилок. Він завжди верховодив і все тримав під контролем. Усе, крім того, що скло могло перерізати мотузку.

— Тупий гандон.

Кров заливала руки, просякала мотузку, яка міцно притискала одне до одного її зап’ястя. Енджі зупинилася, щоб віддихатись, і вирішила діяти повільно. Першого разу вона мало не зомліла, коли намагалася перетяти мотузку, але з кожною новою спробою її техніка вдосконалювалася, вона дізнавалася більше про вузли, які він нав’язав, про те, яким чином мотузка зв’язувала її зап’ястя. Енджі відчувала, що мотузка трохи ослабла і натирала тепер іншу ділянку шкіри. Хоча усе змащувала її кров.

Вона вибереться звідси. І якщо для цього потрібно відрізати собі руку, вона її відріже.

— Ой! — зойкнула Енджі.

Мотузка ковзнула вниз по склу, і гострий, мов бритва, край розпоров їй пальці.

Енджі затамувала дух, прислуховуючись, що робить Майкл. Господи, вона ще ніколи в житті не відчувала такого болю. Вона не могла цього витримувати, то було нестерпно — відчувати, як скло пропорює плоть до кісток. Енджі нахилилася вперед, притулилася лобом до підлоги й розплакалася.

— Вілле, — прошепотіла вона. Вона зробила чимало поганого, тому Богу помолитися не могла, і помолилася Віллу. — Я виберуся, —