Читати книгу - "Таємничий острів"

до того ж покласти її так, щоб вона впала в очі лордові Гленарвану та його супутникам.

— От шкода, — прикро зітхнув моряк, — що ми не здогадалися цього зробити, коли вперше плавали до Табора!

— А навіщо б ми це робили? — заперечив Герберт. — На той час ми ще не мали й уявлення, хто такий Айртон і що з ним сталося; не знали й того, що по нього хтось обіцяв повернутися; про все довідалися лише восени, і вже пізно було повертатися туди.

— Так, — мовив Сайрес Сміт, — надто пізно, і тепер цю подорож треба відкласти аж до весни.

— А що, коли шотландська яхта прийде не сьогодні–завтра? — запитав Пенкроф.

— Навряд, — висловив сумнів інженер. — Зимової пори лорд Гленарван не ризикне вирушити в далеку дорогу. Або він уже побував на острові Табор за ті п’ять місяців, відколи Айртон з нами, або прибуде туди не раніше ніж наступного жовтня. В такому разі ми не запізнимось, якщо у перші ж весняні дні відвеземо листа на острів Табор.

— Зізнаюся, — скрушно промовив Наб, — була б справжня біда, якби виявилося, що «Дункан» з’явився у цих морях лише кілька місяців тому!

— Сподіваюся, це не так, — відповів інженер, — і Небо не позбавить нас останньої можливості повернутися на батьківщину!

— Гадаю, — зауважив журналіст, — ми про все дізнаємося, ще раз відвідавши острів Табор. Бо якщо шотландці побували на острові, там неодмінно залишаться сліди їхнього перебування.

— Безумовно, — погодився інженер. — Отож, друзі, поки не втрачено надії на порятунок саме таким шляхом, наберімося терпіння й чекаймо. Коли ж виявиться, що сподіватися нема на що, тоді обміркуємо, що робити далі.

— Принаймні, — мовив Пенкроф, — ми повинні сказати, що залишаємо острів Лінкольна зовсім не тому, що нам тут погано живеться!

— Та ні, Пенкрофе, — підтримав інженер, — тільки тому, що ми тут відірвані від найдорожчого, що має людина, — від родини, друзів, своєї землі!..

Так і вирішили, й відтоді колоністи вже не заводили розмов про будівництво великого корабля і про далеке плавання на північ, до архіпелагів, чи на захід, до берегів Нової Зеландії, а взялися до буденної роботи, готуючись до третьої зимівлі у Гранітному палаці.

Та все ж таїш вони погодилися, що треба до настання зими здійснити на боті подорож навколо острова Лінкольна. Це рішення було ухвалене у зв’язку з тим, що вони досі не мали повного уявлення про західне й північне узбережжя острова між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелеп, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.

Підготовлений Пенкрофом план морської експедиції, звісно, схвалив Сайрес Сміт, якому дуже кортіло оглянути всі свої володіння.

Погода була нестійкою, але барометр падав або піднімався поступово, тож різких змін погоди не доводилось боятися. Саме першого тижня у квітні стрілка барометра пішла вниз, днів п’ять чи шість дув сильний західний вітер, а потім вона поповзла вгору і завмерла на рівні двадцяти дев’яти і дев’яти десятих дюйма (759,45 міліметра), тож колоністи вирішили, не відкладаючи, вирушити в експедицію.

Відплиття було призначене на 16 квітня, і «Бонадвентур», що стояв у порту Повітряної Кулі, був споряджений для кількаденної подорожі.

Сайрес Сміт попередив Айртона про майбутню експедицію і запропонував йому взяти в ній участь; проте той відмовився, й колоністи вирішили, що до їхнього повернення він мешкатиме у Гранітному палаці. Разом із ним мав залишитися й дядечко Юп, який поставився до такого рішення цілком прихильно.

Шістнадцятого квітня п’ятеро друзів, узявши Топа, піднялися на борт «Бонадвентура». Вітер — і досить сильний — віяв із південного заходу, отож «Бонадвентуру» довелося лавірувати, виходячи з порту Повітряної Кулі й тримаючи курс на Зміїний мис. З усієї дев’яностомильної довжини острова по периметру на південне узбережжя припадало двадцять миль від бухти до мису Щелеп. І всі двадцять миль колоністи йшли проти вітру.

Минув майже цілий день, поки бот досягнув мису, бо через дві години після його виходу в море закінчився відплив і «Бонадвентурові» довелося шість годин поспіль боротися із припливом. Коли «Бонадвентур» обігнув мис, настали сутінки.

Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженерові пливти далі з невеликою швидкістю. Але інженер волів стати на якір за кілька кабельтових від берега, щоб удень оглянути цю частину острова. Навіть більше — колоністи домовилися пливти лише вдень, аби краще дослідити все узбережжя, а з настанням вечора кидати якір якнайближче до берега.

Поблизу мису бот простояв на якорі цілу ніч; вітер ущух, клубочився туман, і було дуже тихо. Крім моряка, всі колоністи спали, хоч, можливо, й не так міцно та спокійно, як у своїх кімнатах.

Сімнадцятого квітня раннього ранку Пенкроф підняв якір і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись чимближче до західного берега.

Колоністи вже були на цьому вкритому чудовими лісами березі, а проте він знову викликав їхнє захоплення. Намагаючись пливти якнайтихіше, аби все бачити, і обережно обходячи стовбури дерев, що плавали в морі, вони ішли так близько від берега, як тільки було можливо. Кілька разів колоністи навіть ставали на якір, і Гедеон Спілет робив знімки чарівних місць на узбережжі.

Близько полудня «Бонадвентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. На правому її боці стояв негустий ліс, а далі, миль за три, виднілися лише рідкі гайки між західними відрогами гори, безплідний кряж якої тягся аж до моря.

Як дивовижно відрізнялися південне і північне узбережжя! Перше — лісисте, зелене й веселе; друге — дике, похмуре й безплідне. Подекуди таке узбережжя називають «залізним берегом» — схарапуджені скелі завмерли, мов свідки того, що в одну з геологічних епох тут захололи гори вулканічної лави. Якого б то відчаю зазнали друзі, коли б куля скинула їх на цей берег острова! На вершині гори Франкліна, дивлячись із високості, ніхто й уявити не міг, яка похмура й зловісна оця місцевість, а бачачи зблизька, з моря, всі були приголомшені її дивним, незвичайним виглядом; можливо, ніде в світі нема такого ландшафту.

«Бонадвентур» пройшов за півмилі від берега. З такої відстані чітко було видно, що узбережжя завалене брилами різноманітних форм заввишки від двадцяти до трьохсот футів, — циліндричні, неначе вежі, призматичні, мов дзвони, пірамідальні, як обеліски, і конічні, ніби фабричні димарі. Навіть хаотичне нагромадження торосів у льодових морях не являло б собою величного і страшного видовища! Тут від скелі до скелі ніби висів місток; там верхівки скель вигиналися, мов недосяжні людському зору аркади храму; ще далі розверзлася похмура паща печери з монументальним склепінням; в іншому місці виднілися фантастично нагромаджені шпилі й пірамідальні вежі, яких не знайдеш у жодному готичному соборі. Творіння геніальної природи, химерніші й