Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

піднявся по дерев’яних сходах на другий поверх, побудований на кшталт внутрішнього балкона, і, побачивши там два ліжка, відразу влігся на одне з них.

Йому теж стало душно. Полежавши кілька хвилин, він підвівся й відчинив віконце.

Просто не вірилося, що в Києві зараз зима і холодно.

Нік насамперед заглянув у маленький холодильник і здивувався, нічого в нім не виявивши.

Сплутаність думок дратувала. Він хотів відволіктися від них, хотів хоч би на п’ять хвилин позбутися минулого й сьогодення, всього, що оточувало його запитаннями. Однаково відповідей на ці запитання в нього не було. Принаймні зараз. Він відчував наближення розв’язки, наближення фіналу цієї історії, в якій, це він теж чітко собі уявляв, його роль була вже відіграна. А що потім? Назад у Саратов? У Київ? У Париж, до Tatjanи, без якої йому зараз було особливо важко? Він і не думав, що так прив’язався до цієї окатої наївної дівчини.

Нік подивився нагору, на дерев’яний другий поверх, де скрипнуло ліжко під Віктором, що розслабився.

Він нічого не знав про цього чоловіка. Тільки те, що він із Києва і з’явився несподівано і вчасно в будинку П’єра. Та ситуація раптом нагадала Ніку іншу, на самому початку цієї історії. Він згадав, як сам «вчасно» з’явився в житті Сахна, як вони разом утікали з Києва. Все мало знову підлаштований вигляд, але головним у цій справі був результат, а не ситуація. Віктор урятував йому життя, як він колись урятував життя Сахну. Тоді це був початок історії. Зараз же більше було схоже на фінал.

Нік іще раз подивився нагору. Нерішуче підійшов до дерев’яних сходів. Сходинки скрипнули під його ногами.

– Спасибі, – сказав він, піднявшись нагору.

Віктор подивився на Ніка втомленим поглядом.

– За що? – запитав він.

– Так просто, – знизав плечима Нік. – За те, що з’явився вчасно… Ти ж знав, коли потрібно з’явитися?

Віктор підвівся з ліжка. Опустив ноги на маленький килимок зі східним орнаментом.

– Що ти маєш на увазі? – запитав він.

– Ти знав, коли потрібно з’явитися, щоб вистрелити в мотоцикліста?

Віктор мовчав і думав. Він відчував у запитанні каверзу, але вигляд Ніка був цілком дружелюбним, він відкрито дивився на Віктора й чекав відповіді.

– Ти хочеш сказати, що я ввесь час стежив за тобою? – запитав нарешті Віктор.

– Ти краще сам скажи!

– Я тільки вчора прилетів у Париж… Офіційно мене зірвали з місця, щоб урятувати Терещенка від тебе… А неофіційно – навпаки…

Погляд Ніка став заклопотаним.

– А як там Іван Львович? – запитав Нік.

– Який Іван Львович?

– А хто тебе послав?

– Ти його не знаєш, – спокійно відповів Віктор. – Його звуть Георгій…

– А що буде зі мною потім? Коли ви отримаєте гроші?

Питання заскочило Віктора зненацька. Він пожував у роздумі губами. Відповіді у нього не було.

– Не знаю, – признався він. – Скажи, а хто дав команду вбити Броницького?

– Кого?

– Радника президента, якого потім мертвим відправили на рекламному дирижаблі в небо…

Нік потер праву скроню. Історія видалася знайомою.

– Я чув про це… Точно чув. Коли я приїхав до Києва, Іван Львович сказав, що всі зайняті якимось трупом, що приземлився на дах СБУ…

– Ти хочеш сказати, що приїхав уже після вбивства?

– Так… У мене десь має бути квиток на потяг, – Нік замислився. – Я взагалі нікого не вбивав…

– Тоді тобі нічого боятись. Можеш повертатися в Україну або в Росію, – сказав Віктор і тут же немов осадив себе: хто він такий, аби давати гарантії безпеки?

– Ходімо прогуляємось, – запропонував після хвилинної паузи Нік.

Вони рухалися в бік міста. Пройшли повз магазинчик і кілька будиночків, які присусідилися до нього. Потім обабіч дороги з’явилися сади.

– Глянь! Маслини! – здивувався Нік, підійшовши до ближнього дерева.

Він зірвав одну чорну маслинку, кинув до рота і тут же скривився й виплюнув.

– Яка гидота! – здивовано мовив він.

У Кіренію дістались через півгодини. Низькоросле містечко, розфарбоване в ніжні кольори, лежало на березі Середземного моря спокійно та безгучно. Поодинокі машини та пішоходи зрідка нерухомість вулиць.

На набережній людей було більше. Працювали кафе, бари. На пагорбі, що виринув із-за будинків, розкинулася старовинна фортеця.

– У тебе є дружина? – запитав Нік.

– Дружина і дочка. Вони зараз ховаються під Києвом… Мене намагались убити через цю справу…

– Через чотири мільярди можна вбити ціле місто, – гмикнув Нік.

– Чотири мільярди? – повторив здивований Віктор. – Звідки ти знаєш?

– Від Вайнберга.

Далі вони йшли мовчки. Віктор думав про те, що Нік, мабуть, знає значно більше, ніж він. Ці думки не засмутили його. Він знову відчув себе тим, ким був насправді – звичайним виконавцем, із якого тимчасово зробили важливу персону. І він за це платив. Платив ризиком для своєї сім’ї, отримуючи в обмін сумнівне задоволення закордонних відряджень. Але ж ця роль, роль людини, що приймає рішення, сподобалася йому тоді, й подобалася досі. І, видно, він непогано виконував цю роль, якщо в неї вірив і Рефат, і інші, з ким його зіштовхувала справа Броницького. Він просто став двійником Георгія. А бути двійником Георгія було зовсім неважко, адже ніхто не бачив його обличчя, ніхто не знав про його існування. Він існував тільки голосом або тими кількома появами в погано освітлених місцях. І те, що Георгій знав набагато більше, ніж він, було теж очевидно. Він, мабуть, знав усе, що було відомо Миколі Ценському. Інакше він не вважав би Ніка таким, що «відіграв свою роль до кінця».

84

Увечері, коли вони повернулися до котеджу, подзвонив Георгій.

– Ти хоч пальчик у холодильник поклав? – запитав він.

– Ні, – відповів Віктор.

– Поклади, краще збережеться! Як відпочивається?

– Нічого.

– У вас під боком чудовий рибний ресторан! Сходіть і повечеряйте, все-таки ви обоє заслужили нормальний відпочинок!

Пропозиція сходити в рибний ресторан прозвучала для Віктора майже як наказ. І цей наказ він був готовий із задоволенням виконати, тим паче, що вже зголоднів. Нік теж був голодний.

У затишно освітленій свічками залі їх зустрів сам хазяїн курортного села Самві. Провів по залі, пропонуючи вибрати столик. Віктору сподобалося місце біля величезного, заввишки метра в півтора каміна, над яким висіли бронзові викарбувані тарелі, схожі на середньовічні щити. Самві запалив низеньку свічку на столі. Нік узяв у руки меню.

– Кальмари будеш? – запитав Нік у Віктора.

Той кивнув.

До кальмарів узяли білого «Мозельського». Вино було напівсухе, з приємною кислинкою.

Нік і Віктор приготувалися терпляче чекати на своє замовлення, та вже через кілька хвилин біля них з’явився смаглявий офіціант. Він приніс маленькі тарілочки з суфле із креветок.

– Ми