Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

їх також… закляли!

— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.

— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.

— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…

— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.

— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.

— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.

— Не второпаю, — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!

— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.

Замовкли добрі люди.

Та й лихі принишкли.

I знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і Зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.

— Кажи, Мамаю, далі, — попросили з громади.

— Чого ж мовчиш? — спитав хтось у юрбі.

Навіть Ложка з докором гавкнув щось на свого характерного хазяїна.

— Я вже сказав, — озвався, нарешті, Мамай. — Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший…

— А так! — загула громада.

— Хоробрий — стане ще відважнішим.

— Добре, матері його ковінька! — схвалили люди.

— Щирий стане ревнішим.

— I це гаразд!

— Чий розум був і досі гострим, стане, як дамасський меч.

— I славно ж!

— А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі.

— Нам — аби витягти! — заклопотано сказав Пампушка-Стародупський.

— Е-е, ні! — заперечив Мамай. — Коли навіть і візьмеш до рук добро козацьке, можеш скарбу й не впізнати, якщо душа нечиста: наче й не золото, а черепки, а камінь або вугіль… Отже, мусить кожен трохи й поподумати: чи сумління чисте…

— Треба тільки відговітись перед тим, — знизав плечима Купа. — I всі гріхи — з душі за одну мить.

— Ні! — сказав Мамай. — Сповідатись доведеться на цей раз не перед богом, а перед людьми. А це — страшніше! Курити народові ладан — марна річ! — і, замислившись, характерник аж наче забув, що люди — його слова ждуть і ждуть.

9

Мамай мовчав і мовчав.

Нарешті не витримав той же Пампушка:

— Де шукати? Та Козак німував.

— Чи, може, де в печері? Запорожець уст не розмикав.

— А чи на дні ріки Рубайла? — питали з гурту. — Чи в Красавиці, в озері? Скажи!

Козак Мамай мовчав.

— Чи, може, — наполягав Пампушка, — вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось — панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть.

I Мамай відповів.

Але відповідь… усіх приголомшила.

— Я не відаю, — сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він.

— Як же це?! — обурився Пампушка.

— Чого туманом тьмиш?! — тоненько просурмив жінкуватий сотник. — Людей морочиш!

— Як же це воно?

— А так… Не знаю!

Тиша привалила каменем усю юрбу. А Козак Мамай сказав нарешті:

— Я пам'ятаю деякі прикмети… — і замовк.

— А ще? — спитали з гурту.

— Крім того, є один папір…

«…Котрого завтра вже й не буде!» сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина.

— А ще? — спитали люди.

— Шукати треба.

До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала:

— Ти таки й справді… не знаєш?

— Не знаю, серце, — безпорадно відповів Мамай своїй коханій. — А втім… — і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. — Нехай-но завтра!

— Чому завтра?

— Так треба, серденько.

— Ходім лишень! — рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував.

— Іди! — стиха мовив Мамай. — Наздожену.

Лукія рушила вперед.

Мамай не зразу міг покинути громаду.

Про щось порадившись із архиреєм, він уклонився до юрби:

— Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки — носити накопану землю. I кожен хай хорошенько подумає…

— Про чисті руки? — підказали з гурту.

— Так, — посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія.

Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці!

Бодай закинути їй зблизька в очі погляд.

Хоч вона й гнівається на нього.

Хоч вона й серцем крутенька.

Хоч вона…

А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, — і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава?

Проскочив? Чи…

10

Не проскочив-таки Омелько. А вскочив…

Його спостигла халепа в той же вечір, ще й ніч його не обняла.

Загін жовтожупанників, лейстрові гетьманці, мирославського посланця обпали спрожогу в невеликому голому вибалку, що через нього конем скрадався парубок, обминаючи людні місця, чвалуючи не шляшком-доріжкою, а манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах.

Але й тут, у безлюдному степовому вибалку, його таки затукали, бо гетьман Однокрил порозставляв свої сторожові загони густо.

— Що за птиця? — грубо крикнув Омелькові жовтожупанний осавул Продайвода.

— Соловейко, — в тон йому відказав Омелян, а про свою халепу подумав: «Біда, раче, вода кипить!»

А коли швиденько, гуртом навалившись на нього, хоч і втративши на тім кількох лейстровиків, що попали під шабельку Омелькову, коли, швиденько його зв'язавши й витягши з-за пазухи голуба, а не здогадавшись, правда, підпороти шапку, іі котрій був зашитий лист до царя, коли спитали в