Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

старечих очей скотилася сльоза.

— Ти бачиш, як воно пішло!.. — не повертаючи голови, промовив він до Марічки. — Отак і пішло. Лежу тепер перед малою дитиною, виставивши задницю… Не ждав я такої ганьби на старість. Не ждав… Ну, та сам же й винен. Сам… І всі ми винні. А ніякі не черви. І не вовкулаки. Хіба ж вовкулаки — вороги для нас? Самі ми собі вороги, розумієш, дитинко? Самі. Не вовкулаків треба боятися, а себе. Себе… Ото як почав учора говорити на зібранні, то краще б язика проковтнув. Тоді й зараз так соромно не було б… Ото… Виходить, і собаці треба часом до бліх прислухатися… Ти пробач мені, дитинко… І всім нам пробач… Як згадаю вчорашнє, тут же й померти хочеться… Та вже й недовго. Це вовкулача кров… Якщо вже в тебе потрапила…

І тут старий з подивом відчув, що біль якось неймовірно швидко зникає. Він підвівся, помахав ногою, присів, знову підвівся — наче й не було стріли в сідниці. Здавалося, навіть рана затягнулася. Він її помацав рукою — нічого, тільки штанина мокра від того, що Марічка на нього налила. Опенько понюхав пальці — пахло кров’ю. Він озирнувся до Марічки, але її й слід пропав. Коли ж вона відлетіла? Що почула зі сказаного? Може, й нічого… Може, так воно й краще…

— Мишо-о-о! — переможно закричала Помидора.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш! — тихо сказав їй Опенько, хоч і розумів, що вона не могла його почути. Просто не міг терпіти, коли люди починали святкувати, коли ще нічого не відомо.

Рев і крики в селі не вщухали, не заспокоювалася й пожежа. Їм тут що! У них куток — тільки дві хати, та ще й у дальньому кінці села. Сюди й вовкулаків забігло всього нічого. А як там? Треба ж було так злякатися дріб’язкового поранення, що й Марічку не розпитав про те, що там коїться.

І тут із центру села долинув страшний вереск. Верещали люди, верещали вовкулаки, так ніби їх налякав хтось іще страшніший, ніж вони самі. А потім — тупіт. Одразу з десяток, здавалося, ніг, мчали щодуху — і не кудись, а сюди, просто на Опенька. А йому й дітися ніде! Він кинувся до Миші.

— Опусти драбину!

Миша помовчав, що вже розлютило Опенька, а потім неголосно відповів:

— Розумієш, у мене тут таке… Тут такі крокви старі. Я прямо дивуюся, як вони нас із Дорою витримують… А ти ж іще як… Ну…

— Ну, стривай, Мишо! — тільки й вигукнув Опенько й прожогом через дорогу, додому. Якщо стати в дверях, то можна принаймні бути впевненим, що ззаду не нападуть.

Багаття вже майже згасло, тому він і не побачив, що тупіт не просто наближається, а вже цілком наблизився. Вискочивши на вулицю, Опенько просто таки зіштовхнувся з вовкулакою, що на шаленій швидкості мчав перший. Він, ніби не помітивши, штурхонув старого плечем і побіг далі. Від несподіванки Опенько відлетів на Мишин тин у тому місці, де вовкулаки його ще не зламали, перечепився й сторч головою — в смородину.

Він безпорадно борсався в кущах, коли повз нього так само панічно швидко промчало ще кілька звірюк. А вже як Опенько звівся на ноги, він зрозумів, що так налякало тварюк. За вовкулаками гнався величезний, більший за будь-кого з них, чорний ведмідь. А може, він був і не чорний. Може, він був бурий. Хтозна. У темряві не видно. Вогнища на вулицях уже майже догоріли.

Опенько зрозумів, чому вовкулаки його не вбили, — не до того було. Але чому ведмідь навіть не звернув на нього уваги, цього мисливець зрозуміти не міг. Він стояв і розгублено дивився їм услід. І тільки-но встиг подумати, що ведмідь жене вовкулаків точно на пастки, як із лісу донісся смертельний крик першого. Потім ще одного, ще…

— Скільки їх було, Мишо? — спитав старий.

— К-к-кого? — перепитав сусіда, тож Опенько вирішив його більше ні про що не питати.

Замість епілогу

Ніхто нікого ні про що не просив, але вранці, коли закінчили прибирати тіла забитих вовкулаків і затоптувати останні жарини багать, народ потягнувся до Лисої криниці. Сходилися з усіх кінців села, вливалися в натовп і гарячково розмовляли. Ходили від однієї купки людей до іншої і невтомно розмовляли. Перескакували з однієї теми на другу, на третю і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Здавалося, в людях назбиралося стільки слів, що вже несила було втримувати їх у собі.

— А мій Миша — ох і стріляє! Ох і стріляє! Двох вовкулаків — заввиграшки! З такої відстані! Тільки ж-ж-ж! І впав. Ж-ж-ж — і впав!..

— А Опенько!

— Ой! Що ви кажете, я ж усе бачила! Він узагалі! Хіба хто б наважився з хати злізти! А він!.. Ніколи б не подумала!

— А де це діти? Щось нікого не видно?

— Прийдуть!

— А ви бачили? Лисий живий?

— Лисий!! Чи може щось зупинити Лисого! Бачили б ви, що він виробляв! О! Лисий — це!..

— А чия хата горіла?

— Як? Ви не знаєте?

— Та звідки ж я можу знати! Де я живу, а де горіло!

— Це Каченина хата горіла. Уявляєте! Каченина!

— Оце б я не уявляв! Воно бідне таке незграбне! Скільки Лисий попереджав: обережно з вогнем, а вона все одно підпалила свою хату…

— Таж ні! Вона навмисне її підпалила!

— О! Я так і думав!

— Що ти думав? Ну, що ти думав?

— Так і думав, що…

— Та нічого ти не думав! Вона коли побачила, що вовкулаки здерлися на її дах…

— А правду кажуть, що Лисий привів якогось ведмедя, і він прогнав усіх вовкулаків?

— Ой! Ти більше слухай, що кажуть! Не Лисий, а Наталка.

— Ви, дядьку, чули дзвін, та не знаєте, де він! Не Наталка, а Марічка…

— Марічка?! Коли б то? Вона цілу ніч над селом у ступі носилася…

— А хтось ходив туди, до Вуханевих пасток?

— Я не знаю, хто там хтось, а я сам ходив.

— Один?

— Ну… Чому один. Нас кілька чоловік було. Опенько он ходив. Семеро.

— Вас було семеро?

— Нас було четверо.

— А хто ж семеро?

— Вовкулаків семеро. Ото скільки їх від ведмедя тікало, стільки ж і втрапило в пастки, тільки вони не Вуханеві, а Петрусеві.

— О, куме, і я те саме чув.

— Що ти, куме, чув?

— Що Вухань там ні до чого, що то все… О, здоров, Вуханю!

— …

— Ти якийсь мовчазний сьогодні.

— А чого