Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

ознак змісту перехідної держави, поруч із нестабільністю, динамізмом та фрагментарністю наявної влади, її «нелегітимність або псевдолегітимність»[664].

На користь правового характеру судової влади досліджуваного періоду свідчить те, що вся діяльність її органів вичерпно регламентувалася нормативно-правовими актами. Кожна політична сила, приходячи до влади, обов’язково розпочинала із законодавчого закріплення засад діяльності державної влади загалом і судової влади зокрема. Так, законами Української Центральної Ради (далі — УЦР) передбачалося створення в УНР нової судової системи. Гетьман П. П. Скоропадський у Законах про тимчасовий державний устрій України закріпив загальний курс на повернення до моделі судової влади Російської імперії, який поступово реалізовувався через прийняття законів Про утворення Державного Сенату, Про Судові палати й апеляційні суди та ін. Питання легітимації судової влади були в центрі уваги й інших владних режимів.

Органи судової влади навіть у такі буремні часи намагались керуватися правовими засобами та чинними правовими нормами. Доволі консервативне фахове суддівське середовище важко сприймало настанови замінити реакційне законодавство «революційною свідомістю», віддаючи перевагу усталеним формам права. Це навіть стало підставою для звинувачення суддівського корпусу в бюрократизмі та віддаленості від народу.

У досліджувану добу наповнилася більш-менш реальним змістом така ознака судової влади, як її незалежність від законодавчої та виконавчої влади. Зокрема, якщо судову владу XIX ст. було складно визнати самостійною через очевидну залежність від тиску капіталістичної держави і приватної власності, захист інтересів яких був для неї першочерговим[665], то на початку XX ст. спостерігається стійка тенденція до виокремлення суду як цілком незалежної галузі влади. Зокрема, УЦР важливого значення надавала утвердженню принципу незмінюваності суддів. У пояснювальній записці до законопроекту Про Генеральний суд цей принцип визнано «конечною умовою для спокійного і незалежного виконання суддівських обов’язків», а межі його мали визначатись Українськими установчими зборами та в майбутньому бути впровадженими законом про постійний генеральний суд[666]. В Конституції У HP від 29 квітня 1918 р. було закріплено той самий принцип — Генеральний суд мав обиратися парламентом — Всенародними зборами.

Отже, модель організації державної влади в УНР періоду Центральної Ради передбачала обрання членів вищої судової інстанції вищим представницьким органом державної влади в Україні. Тим самим фактично вперше на постімперському просторі джерелом судової влади було визнано народ.

Водночас Генеральний суд відповідно до Конституції УНР мав право перевіряти законність парламентських виборів. Було зафіксовано й загальноприйняте в конституційних державах того часу положення про те, що «судових рішень не можуть замінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади».

Судді вищих судових інстанцій обиралися представницьким органом. Так, на засіданні УЦР було обрано генеральних суддів та суддів Київського апеляційного суду. Центральна Рада також мала затверджувати регламент Генерального суду, розроблений судом та переданий через Міністерство судових справ.

Саме ці процедури стали елементами механізму стримувань і противаг. Утім, погоджуємося з Ж. О. Дзейко, що поділ владних функцій між УЦР, урядом і Генеральним судом лише почав складатися — «сфери їх діяльності не були розмежовані»[667]. Становлення такої рівноваги перервалось із приходом до влади П. П. Скоропадського, який без зайвого романтизму консолідував усю повноту влади в своїх руках і повернувся до концепції одноособової верховної влади, лише de jure обмеженої Конституцією і законом.

Окремого висвітлення варте місце Генерального секретарства у справах судових (згодом — Міністерства справ судових, Міністерства юстиції) в системі органів державної влади та співвідношення його функцій з функціями органів судової влади. Головним завданням секретарства (міністерства) стали загальна координація та вирішення організаційних питань діяльності судових органів, а також підготовка та впровадження судової реформи. До нього безпосередньо звертались судді як до представника загальнодержавної влади. Міністерство не втручалось у здійснення судової влади, а давало вказівки щодо організації діяльності судів, доводило до відома нову нормативну базу та інформувало про скасування старої. Міністерство також готувало списки кандидатур майбутніх суддів та робило висновки щодо кожної з них, після чого списки подавались на розгляд УЦР або гетьмана.

У надзвичайних умовах секретарство (міністерство) здійснювало частину функцій судових органів або УЦР. Наприклад, у разі непроведення виборів генеральний секретар міг доручити функції «порядкуючого у департаменті судді» та «порядкуючого апеляційним судом» відповідно одному з суддів департаменту або порядкуючому в департаменті судді. Так само за Директорії міністр юстиції тимчасово та за умови непроведення виборів до 3 червня 1919 р. мав призначати мирових суддів і голів мирових з’їздів на строк до 1 січня 1921 р.[668]

Також у процесі відновлення функціонування органів судової влади при відсутності затвердженого кошторису для облаштування приміщень для першої ланки судової владимирових судів та з’їздів, окружних судів, прокурорів, слідчих тощо — авансом було виділено 100 млн грн., які надійшли в розпорядження та під контроль саме міністра юстиції[669].

Згодом міністр ініціював законопроект[670], згідно з яким він діставав додаткові наглядові функції, а саме: право утворювати слідчі комісії в особливо важливих або складних справах і призначати їхній склад, зокрема запрошувати представників громадських і політичних організацій. Необхідність таких комісій обґрунтовувалася частими т. зв. резонансними справами, і застосування ними ж обмежувалося, оскільки вимагало суттєвого поширення апарату досудового слідства, грошових затрат та відволікання громадян від їхніх звичайних занять[671].

Відповідно до Завдань Генерального секретарства в справах судових керівник відомства, за російським зразком, одночасно виконував обов’язки Генерального прокурора. За Гетьманату прокурорські повноваження міністра юстиції лише посилилися. При цьому розділялася діяльність в іпостасях