Читати книгу - "Айвенго (укр)"

зробив і Буагільбер. Його зброєносець, застібаючи забрало шолома в тамплієра, помітив, що обличчя Буагільбера, яке весь ранок було попелясто-блідим, незважаючи на безліч пристрастей, що охоплювали лицаря, раптом вкрилося багровим рум'янцем.

Коли обидва бійці стали на свої місця, герольд гучним голосом тричі проголосив:

— Виконуйте свій обов'язок, доблесні лицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз проголосив, щоб ніхто, під страхом смерті, не зважився ні словом, ні рухом перешкоджати чи втручатися в цей чесний двобій. Гросмейстер, який весь час тримав у руці рукавичку Ревеки, нарешті кинув її на арену і вимовив фатальне слово:

— Починайте!

Залунали труби, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго і сам ослаблий вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра і напору його могутнього коня. Усі передбачали такий результат змагання. Але хоча спис Уілфреда ледве торкнувся щита супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буагільбер похитнувся в сідлі, утратив стремена й упав на арену.

Айвенго звільнив ногу з-під коня і швидко підвівся, прагнучи спробувати щастя з мечем у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди, приставив кінець меча до його горла і велів йому здаватись, загрожуючи інакше негайною смертю. Буагільбер не відповідав.

— Не убивай його, сер лицар! — вигукнув гросмейстер. — Дай йому сповідатись і дістати відпущення гріхів, не губи і душу, і тіло. Ми визнаємо його переможеним.

Гросмейстер сам зійшов на арену і наказав зняти шолом з переможеного лицаря. Очі Буагільбера були заплющені, а обличчя пашіло тим самим багровим рум'янцем. Поки вони з подивом дивились на нього, очі його розкрились, але погляд зупинився і потьмянів. Рум'янець зійшов з обличчя і змінився мертвотною блідістю. Не ушкоджений списом свого супротивника, він загинув жертвою власних неприборканих пристрастей.

— Ось воістину Суд Божий, — промовив гросмейстер, підвівши очі до неба. — Fiat voluntas tua![97]

РОЗДІЛ ХLІ

Коли загальне здивування трохи вщухло, Уілфред Айвенго спитав у гросмейстера, як у верховного судді двобою, чи так мужньо і правильно виконав він свої обов'язки, як цього вимагає змагання.

— Мужньо і правильно, — відповідав гросмейстер. — Оголошую дівицю вільною і безневинною! Зброєю, обладунком і тілом померлого лицаря має право розпорядитися на свій розсуд переможець.

— Я не хочу ні користуватися його обладунком, ні віддавати його тіло на поталу, — сказав лицар Айвенго. — Він боровся за віру християнську. А нині він упав не від руки людської, а з волі Божої. Але нехай його поховають тихо і скромно, як личить загиблому за неправе діло. Що стосується дівчини…

Його перервав кінський тупіт. Вершників було так багато і скакали вони так швидко, що під ними тремтіла земля. На арену примчав Чорний Лицар, а за ним — численний загін кінних воїнів і декілька лицарів у повному озброєнні.

— Я спізнився, — сказав він, озираючись навколо, — Буагільбер повинен був загинути від моєї руки… Айвенго, чи добре ти вчинив, узявши на себе таке діло, коли сам ледве тримаєшся в сідлі?

— Сам Бог, государю, покарав цю гордовиту людину, — відповідав Айвенго. — Буагільберові не випала честь померти тією смертю, яку ви призначили йому.

— Мир йому, — мовив Річард, пильно вдивляючись в обличчя померлого, — якщо це можливо: він був хоробрий лицар і помер у сталевій броні, як личить лицареві. Але нічого гаяти час, Бохуне, виконуй свій обов'язок!

Із королівського почту виступив лицар і, поклавши руку на плече Альберта Мальвуазена, сказав:

— Я заарештовую тебе, як державного зрадника!

Дотепер гросмейстер мовчки дивувався раптовій появі такого численного загону. Тепер він заговорив:

— Хто сміє заарештовувати лицаря Сіонського Храму в межах його прецепторії і в присутності гросмейстера? І за чиїм наказом завдається йому така зухвала образа?

— Я заарештовую його, — відповідав лицар, — я, Генрі Бохун, граф Ессекс, лорд-головнокомандувач військ Англії.

— І за наказом Річарда Плантагенета, тут присутнього, — додав король, відкриваючи забрало свого шолома. — Конраде Монт-Фітчет, щастя твоє, що ти народився не моїм підданим. Щодо тебе, Мальвуазене, ти і брат твій Філіпп будете страчені до кінця цього тижня.

— Я заперечую проти твого вироку! — сказав гросмейстер.

— Гордий тамплієре, ти не в силі цього зробити, — заперечив король. — Подивись на вежі свого замку, і ти побачиш, що там майорить королівський прапор Англії замість вашого орденського прапора. Раджу тобі бути поміркованим, Бомануаре, і не чинити марного опору. Твоя рука тепер у пащі лева.

— Я подам на тебе скаргу до Рима, — сказав гросмейстер. — Звинувачую тебе в порушенні недоторканності і вільностей нашого ордену.

— Роби, що хочеш, — відповідав король, — але заради твоєї власної безпеки зараз краще не говори про порушення прав. Розпусти членів капітулу і вирушай зі своїми послідовниками до іншої прецепторії, якщо тільки знайдеться така, що не стала місцем зрадницької змови проти короля Англії. Утім, якщо хочеш, залишайся. Скористайся нашою гостинністю і подивись, як ми будемо вершити правосуддя.

— Як! Мені бути гостем там, де я повинен бути володарем? — вигукнув гросмейстер. — Ніколи цього не буде! Капелани, виголосіть псалом «Quare fremuerunt gentes»!