Читати книгу - "Містер Мерседес"

зробить

арешту, ми зможемо сходити отуди, у ту крамничку з фрогуртами?

Він її майже не чує. Він невідривно дивиться на той самий «мерседес».

«Їй його повернули, — думає він. — Авжеж, звичайно що повернули. Це ж

була її власність, врешті-решт. Вона навіть його відремонтувала. Але йому

хотілося б думати, що вона ним ніколи більше не їздила. Якщо існують

якісь привиди — тобто справжні — вони мусять бути в ньому. І, мабуть, кричати».

— Джероме? Поверніться на Землю, Джероме.

— Га?

— Якщо все обернеться добре, давайте скуштуємо фрогуртів. Я сиділа на

сонці, чекала вас тут, і жахливо перегрілася. Я пригощаю. Насправді я

люблю морозиво, але…

Решту він не чує. Він думає: «Морозиво».

«Клац» лунає в його голові так гучно, що він аж кривиться, і моментально

розуміє, чому одне з облич «Кібер-Патруля» на Ходжесовому комп’ютері

здалося йому таким знайомим. Сила спливає з його ніг і, щоб не впасти, він прихиляється до однієї з опорних колон пішохідної галереї.

— Ох, Боже мій, — промовляє він.

— Що трапилося? — хапає вона його за руку, гарячково кусаючи собі губи. —

Що з вами не так? Ви захворіли, Джероме?

Але спершу він здатний тільки повторити знову:

— Ох, Боже мій.

8

Ходжесу скидається на те, що закладу «Дискаунт Електронікс» у

торговельному центрі «Березовий Пагорб» жити залишилося місяці три.

Багато полиць тут порожні, а товар, який залишився, має нещасний, неприкаяний вигляд. Майже всі відвідувачі, які тут є, згуртувалися у

відділі «Домашні розваги», де рожевим світяться флуоресцентні написи:

«ВАУ! DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА! ВСІ ДИСКИ З 50 % ЗНИЖКОЮ! НАВІТЬ “БЛУ-

РЕЙ!”»[309]. Хоча тут цілих десять кас, відкриті тільки три, за якими

сидять жінки в блакитних халатиках із жовтим логотипом «ДЕ». Дві з них

дивляться крізь вітрину; третя читає «Сутінки»[310]. Ще кілька

працівників блукають проходами між відділами, не маючи роботи.

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому

потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з

якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-

патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця

дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній

частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!».

Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку

буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все

гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання

жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до

екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в

уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ

ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в

оновлену версію «Пітфол!»[311]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається

на кола свої, — думає Ходжес. — Точно, що дзен-буддистська концепція».

— Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, — каже вона, — зверніться до

Тоунза. Я лікую тільки переломи.

— Тоунз — це буде Ентоні Фробішер?

— Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

— А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

— Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на

половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить — це Ходжесове

поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває

кінцеву дату терміну його дії.

— Ууух, — видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки.

— Я погана, погана дівчинка, і кайданки — це все, на що я заслуговую.

Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

— А часом не Брейді Хартсфілд — третій член вашого веселого гурту? Я його

не бачу.

— У нашого хлопчика застуда, — каже вона. — Бажаєте мій здогад?

— Вразьте мене.

— Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до

реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за

нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви

розумієте, про що я?

— Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

— У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

— Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер — Тоунз.

— Чим я можу допомогти вам, сер?

— Це полісмен, — каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка

відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. — Він дізнався

про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

— Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не

повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує

його замовкнути.

— Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до

Брейді Хартсфілда.

— Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

— Наш Тоунз поет, і сам того не знає, — зауважує Фредді. Хоча це добре

видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

— Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

— Можу я отримати його адресу, будь ласка?

— Звичайно. Зараз я вам її знайду.

— А мені можна відіткнутись на хвильку? — питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола

Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

— Престо, — каже вона. — В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

— Так, у Норт-Сайді, — перебиває Ходжес. — Дякую вам обом. Ви вельми

допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

— Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

9

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього

ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона

перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми

постраждалий вигляд.

— Я дзвонив вам, — каже Джером. — Чому ви не відповідали?

— Я ставив запитання. З чого це