Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

сказав Василеві і Вебер. У консульському відділі міністерства закордонних справ знали, що війна почнеться в середині грудня.

Діставши з трьох джерел підтвердження відомостей про майбутній напад Італії на Абіссінію, Василь через Стамбулова негайно передав «батькові» зашифрованого листа.

Інформація Вебера була найточніша. В середині грудня 1934 року італійські війська атакували абіссінський загін в оазисі Упа-Упа, розташованому за сто кілометрів від кордону. Виникла реальна загроза воєнного конфлікту. Італія посилено підтягала війська до абіссінського кордону.

Зрозуміло, великі держави мали всі можливості покласти край італо-абіссінському конфлікту в самому його зародку, але вони цього не зробили. 3 жовтня 1935 року збройні сили Італії вдерлися в Абіссінію. Почалася італо-абіссінська війна.

Прийнявши ще 31 серпня того ж, 1935 року, закон про нейтралітет, Сполучені Штати Америки заборонили постачати зброю країнам, які воюють між собою. У резолюції, затвердженій спільно палатою представників та сенатом, нічого не було сказано про стратегічну сировину, в тому числі й про нафту. Незважаючи на це, Василь дістав від Адамса вказівку видавати італійським танкерам авіаційний бензин тільки через гамбурзьке бензосховище, уже на той час збудоване, аби не впадало в око, що Італії збільшено поставку пального.

Навіть після того, як під тиском світової громадської думки Ліга націй 7 листопада 1935 року була змушена визнати Італію агресором, нічого не змінилося.

У лютому 1936 року в Сполучених Штатах було прийнято новий закон, який подовжував строк нейтралітету і встановлював ембарго на вивіз у держави, які воюють, стратегічних матеріалів. Про нафту та нафтопродукти в цьому законі нічого не було сказано.

І все-таки Ліга націй мусила обговорити питання про заборону ввозити нафту в Італію. Представники Лондона і Парижа розхвилювалися не на жарт, коли дізналися, що десять держав — членів Ліги націй — дали згоду припинити постачати нафту Італії. Серед цих держав були Радянський Союз, Румунія, Іран і Голландія, в яких Італія купувала близько сімдесяти п'яти відсотків потрібної їй нафти. Представники великих держав зробили все можливе, щоб затягти обговорення «нафтових санкцій».

Доки під високими склепіннями Палацу націй виголошувались палкі промови, танкери, навантажені американським бензином, прямували до італійських берегів, і дуче не відчував ні найменшої нестачі в нафтових продуктах.

Браун сповістила Лізу, що вона друкувала розшифровану депешу, надіслану німецьким послом з Парижа, в якій йшлося про те, що 9 грудня 1935 року в Парижі підписано таємну угоду між прем'єром Франції П'єром Лавалем та англійським міністром закордонних справ Самуелем Хором про мирне врегулювання італо-абіссінського воєнного конфлікту. В цій угоді пропонували негусові Хайле Селассіє віддати Італії значну частину своєї території — кілька провінцій, назви яких фрау Браун не запам'ятала. Як твердить посол, це звело б нанівець існування Абіссінії як суверенної держави, бо, крім територіальних поступок, Абіссінія мала прийняти до себе на службу італійських радників і надати Італії ряд економічних привілеїв. Лаваль і Хор, оминаючи Лігу націй, фактично продали члена цієї міжнародної організації — Абіссінію.

Діставши такі відомості, Василь негайно виїхав до Гамбурга, куди щойно прибув американський танкер, і через капітана Бема передав Сар'янові листа, в якому докладно розповів про змову Лаваля і Хора. Він просив журналіста сповістити про це «батька», а з фактами, які повідомив Василь, вчинити на власний розсуд.

Очевидно, зміст таємної угоди між двома високими представниками Франції та Англії просотився у пресу й іншими шляхами. Газети, широко коментуючи цю угоду, зчинили великий галас. Ганебна змова двох міністрів викликала обурення в усьому світі. Однак англійські посли в Римі та Аддіс-Абебі наполегливо домагалися, щоб умови Лаваля — Хора було прийнято.

Особливо велике обурення викликала скандальна зрада Лаваля у Франції. В січні 1936 року прем'єр подав у відставку, діставши всього двадцять голосів під час голосування вотуму довір'я в Національних зборах. На зміну Лавалю прийшов Альберт Сарро, міністром закордонних справ було призначено Фландена, і становище у Франції майже не змінилося…

Вебер переказав Василеві, що майор, про якого у свій час ішла мова, повернувся з відрядження. Зять майора влаштовує у себе вдома невелику вечірку, на якій і познайомить свого родича з багатим американським бізнесменом Хексінгом, тобто з Василем. Такий спосіб знайомства із співробітником генерального штабу — тим більш під вигаданим іменем — був до певної міри ризикований, але Василь погодився. Увечері другого дня він поїхав разом із Лізою в гості до незнайомої людини за адресою, яку дав Вебер. Господар дому, Йоганн Мейєр, зустрів їх як давніх знайомих і запросив до вітальні. Незабаром прибув і майор Кольвіц, високий, худий чоловік в окулярах, з виснаженим обличчям.

Майор мало не з перших слів, не соромлячись присутності сторонньої людини, почав нарікати на свою долю: його єдина донька важко хвора. Лікарі ніяк не можуть поставити правильний діагноз. В яких тільки медичних світил вона не була — все марно, лише витрати і ніякої користі!..

Василеві стало ясно, що майор знає, з якою метою його познайомили з багатим американцем. Коли чоловіки лишилися самі, господар дому одразу перейшов до діла:

— Ти хотів улаштувати доньку в санаторій, а грошей у тебе на це нема, так же? От містер Хексінг може позичити тобі грошей, якщо, звичайно, ти погодишся.

— На що? — насторожився майор.

— Будемо говорити відверто. Ти, Фрідріху, не націст і не співчуваєш їм… Містера Хексінга, як ділового американця, цікавлять плани наших генералів, які вже поставили один раз Німеччину на край погибелі!..

— Ти розумієш, Йоганне, що ти кажеш? Це ж пахне шибеницею, — тихо промовив майор.

— Не вимовляй таких страшних слів проти ночі! Хто і як може довідатися, що ти, зустрічаючись із знайомим американцем, ділишся з ним новинами, які, до речі, через певний час перестають бути новинами?

— Це, звичайно, так, а проте… — пробурмотів майор.

У розмову втрутився Василь:

— Взагалі це не обов'язково, щоб ми стрічалися з вами, — сказав він. — Ви можете розповісти новини своєму родичу, нашому господареві, а він — мені… Я візьму на себе всі витрати, пов'язані з лікуванням вашої доньки. Сподіваюсь, три тисячі марок на місяць вистачить?

— Так, звичайно, — відповів майор і тут же додав: — Я