Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

зрозуміти, що помер. Без усяких примар, без Флори, без довгих ілюстрованих каталогів прожитого життя, без фізичних мук і душевних страждань. Просто, наче хтось клацнув вимикачем й згасив світло, якого насправді не було — стояв-бо сірий холодний день Великої Темряви. «Вважайте, що я нарешті помер, — подумав з полегшенням Гайдук. — Це сталося о третій РМ дев'ятнадцятого квітня 2079 року».
68

Оля, повернувшись від Богошитської з відчуттям, наче це не Гайдук загинув, а вона — знищена, зламана, розтерта і принижена, без жодного права на надію, подалася до душу, де довго милася різними шампунями, привезеними Гайдуком з Локарно, відтирала тіло спеціальною щіткою, наче валялася перед тим у багні й блювотині, наче лежала в грязюці, зґвалтована й викинута з якогось сатанинського борделю на вулицю. Прийшовши до тями, виплакавши всі сльози, яких усе одно не було видно в душовій, відчувши, що тіло зігрілося, поборюючи нестерпне бажання лягти на диван, вкритися теплим ліжником й заснути, вона вдягла чисту білизну, светр і джинси й пішла на кухню: підняла кришку каструлі, зазирнула в борщ, ще теплий, від чого їй стало ще гірше, наче готувалася до поминок, й, повернувшись до вітальні, почала набирати таємні номери зв'язку з «Чорнобилем-30», намагаючись поговорити з Інспектором Кварком. На це пішла година, бо зв'язок увесь час переривався, її паролям не довіряли, кілька разів відмовляли, казали, що його немає на місці, і — нарешті — вона почула характерний рипучий голос Малахова: — Олю, що сталося?

Вона, схлипуючи й затинаючись, розповіла дядькові про зникнення «черепахи». Він сказав, що негайно перегляне супутникові матеріали моніторингу території України, але попередив, що це дуже довга і ненадійна процедура. Ще пообіцяв вислати в район Одеси бойову «черепаху» своєї фірми, оснащену потужною пошуковою апаратурою, й заспокоїв племінницю, сказавши, що переконаний: з Гайдуком нічого не сталося і не треба передчасно його ховати.

* * *

Як часто буває в надзвичайних ситуаціях, справу вирішує якась випадковість, непередбачена дурниця, а не цілеспрямовані зусилля розхлябаної військової чи бюрократичної машини. 18 квітня, у вівторок вранці, кілька козаків Спасо-Чигиринського братства пішли в самоволку й подалися до Великої Андрусівки, біля якої спустили на воду надувний гумовий човен, щоб порибалити в Кременчуцькому морі й заготувати рибу на Великдень; свинство полягало в тому, що рибу вони ловили не для спільних потреб братства, а для себе і своїх сімей, що жили у поблизьких селах. День був собачий, холодний і вітряний, лову ніякого, бічна хвиля шарпала човен безжально, козаки були мокрі, мов хлющ, й замерзлі; задубілими синіми пальцями братчик на прізвисько Сервер (він усіх задовбав розповідями про участь у захопленні якихось серверів на грецькому острові, коли служив у ВІРУ) насилу витяг з пляшки кукурудзяну затичку й пустив пляшку по колу. Ковтаючи чистий, як сльоза, самогон, козаки відчули значну полегшу як на душі, так і в тілі, й незчулися, як вітер та стрімка течія прибили їх до протилежного, кременчуцького берега якраз біля села Недогарки. Зрозумівши, що сталося, зажурилися, бо збагнули достеменно, що факт грубого порушення ними статуту козацької служби буде тепер зафіксовано й майор Грім надере їм сраки по повній програмі. З горя вирішили випити ще одну пляшку фірмового напою «Чигиринський», розкласти вогнище, посмажити ті кілька нещасних рибин, що вдалося зловити, посушити одяг, а далі пішки повзти до Кременчука, переходити міст через Дніпро й повертатися на Чигиринщину. Добре, що хоч зброю мали при собі.

І саме тоді, коли друга пляшка і полум'я вогнища зігріли їх, а смажена підгоріла риба видалася дивовижно смачною, й коли вони вже затягли улюблену пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…», — хоча місяця не було на затемненому небі, зіроньки також не сяяли з відомих фізичних причин формування Великої Темряви, а човен їхній зовсім не тихо приплив до берега розбурханим Кременчуцьким морем, — саме тоді, коли вони вже перестали боятися майора Грома, над ними з жахливим гуркотом пролетіла літаюча тарілка, від гарячої повітряної хвилі якої згасло вогнище й порозкидало одяг, здійнялася хмара піску, боляче б'ючи братчиків в обличчя, а самі вони увібрали голови в плечі й застигли, наче соляні стовпи в пустелі. Чекали вибуху за узвишшям, за яким впала тарілка. Жодного сумніву, що сталася катастрофа, в них не було. Але вибуху вони не почули.

Першим отямився Сервер, бо зрозумів, що це ніякі не марсіани, а бойова «черепаха», на якій неодноразово літав на спецзавдання, навіть бортовий номер устиг помітити — 002. Сервер, прихопивши з собою автомат, кинувся до узвишшя й, продряпавшись через чагарник, піднявся на вершок. Те, що побачив, уразило його й заповнило душу каламутним жахом: «черепаха-002» — ціла й непошкоджена — приземлилася на краю злітно-посадочного майданчика, з другого боку стояв десантний гелікоптер; якісь люди виводили з «черепахи» спецназівців (Сервер зрозумів це по камуфляжах), миттєво обеззброювали їх й, відділивши частину прибульців, одразу розстрілювали пострілами в потилицю. Запізніла луна від пострілів притишено долітала до пагорба, на якому засів Сервер. Керував процесом поділу й розстрілу полонених невисокий чоловік в шкіряній авіаційній куртці. Потім з трапа «черепахи» повільно з'їхав бронеавтомобіль, куди завантажили залишених у живих полонених. Нападники поїхали на вантажівці слідом за бронеавтомобілем, виставивши двох вартових біля «черепахи»; вартові, тільки-но зникли автомобілі, кинулися до вбитих — нишпорити по кишенях, непотрібне викидаючи, а потім заходились знімати одяг, доки трупи не заклякли, складаючи окремо куртки, штани й черевики, й зривати солдатські медальйони з молодих мертвих худих тіл, які так безпомічно й моторошно біліли на темному бетоні майданчика.

Сервер (насправді це був лейтенант Гордій Груздь з бригадної розвідки ВІРУ) згадав про банду генерала Тараса Галушки, яка віднедавна об'явилася на Кременчуччині й уже встигла вславитися вбивствами колишніх кріпаків, що повстали проти Крейди. Обережно, щоб ніхто його не помітив, Груздь-Сервер скотився з пагорба вниз, на піщану косу, де мовчки сиділи братчики навколо згаслого вогнища.

— Там щось лихе коїться, браття, — мовив Груздь. — Нам не можна йти на Кременчук. Можуть вбити. Рація працює?

— Та вроді працює, — один