Читати книгу - "Чорний лабіринт"

досьє гестапо… Ферфлюхтер гунд! Убийте його! Це барон Дітц! Убийте!» Рука здіймається і, скарлючена, безсило падає. Гестапівець мертвий… Його прохання було виконано, але зробив це хтось інший.

Попереду замаячили якісь вогні. Дорога вискочила з-за скелі і почала спускатися в долину до Зальцкаммергута. Містечко лежало трохи нижче дороги в сивій шапці заграви від електричних вогнів. Над ним висіла чорна глиба ночі. Федір подумав, що там, угорі, серед клубистих мокрих туманів, височить стрімка скеля. На ній могила Ярового. Думки вже кружляли над тою скелею і не хотіли спускатися в долину: «Друже мій Петре, друже єдиний… Коли б ти знав, як мені важко: і підлості не вчинив, і честі не маю. Хто повірить мені? Досить натякнути, що ось уже три місяці живу на хлібах американської розвідки, сам містер Керк величає мене своїм гостем… Скажи мені, друже, чи повірив би ти? Знаю, ти вірив мені, я живу твоїм життям, Петре, та краще б та німецька куля знайшла тоді моє серце, ніж маю отак поневірятися, отак мучитись страшною мукою безвихіддя. Пам'ятаєш, ми зустрілись з тобою в Дахау? Я винуватий перед тобою, Петре. Утаїв від тебе свою біду. Ти заїкнувся про недовір'я там, на Великій землі, до тих, хто попав у полон, хто гибів по німецьких таборах, мучився, виборюючи свою честь, свою совість, право дивитися людям у очі. Падлюки недовго сиділи по таборах. Вони пішли у власівці, бандерівці, поліцаї. Мине час, і люди зрозуміють це. Але, мабуть, ніколи і ніхто не зможе зрозуміти мене, повірити мені. Хай буде проклятий той, хто безневинно згноїв мого батька, хто поклав і на мене тавро потенційного злочинця, зрадника, хто роками виховував у нас недовіру до самих себе. А хіба я один такий? Скільки людей опинились у діпістських тенетах. Тих людей, що пройшли крізь пекло фашистської каторги. Хіба всі вони винні? Хіба всі вони шукали тої долі вигнанців? Ні, не шукали і не просили. Непрошена, гірка спіткала їх доля».

Машина проскочила Зальцкаммергут.

— Гальмуй, — Геро торкнув Пат за плече. — Далі я поведу сам.

Заскреготали гальма. Фон Шульце помінявся з Патріцією місцями. Вона вскочила в машину, скроплена дощем. Чорне волосся мокрими пасмами поприлипало до лоба. Всміхалася, витирала долонями щоки, горнулася до Крайніченка і шепотіла:

— Обійми мене, Тед, холодно…

Федір відчув, як під блузкою здригнулося м'яке податливе тіло і завмерло, затаїлося, принишкло, ніби Пат хотіла зробити несподіваний стрибок. Він одсахнувся.

«Вони чекають, поки ти впадеш», — стрілою пройняла мозок думка. А Патріція ніжно тулилася скронею до його щоки і підступно шепотіла:

— Тед, я знаю, ти не віриш мені, але я щиро… Всім серцем…

Просилася в душу, молила пустити, пригріти, приголубити.

Він чув її гаряче дихання. Воно вогнем обпікало йому щоку. А думка, настирна, пекуча, рвала серце, в'язала тугими вузлами жовна під шкірою щік: «Хочуть обплутати, втопити в багні. Не діждете».

— Здається, приїхали, — мовив фон Шульце, натискаючи педаль гальма. Жовті снопи фар вихопили з темряви мокрі бруси кованої залізом брами. Шульце штовхнув ліктем свого сусіда. Той замурмотів у сні, мов ситий кіт.

З темряви виринула постать у мокрому дощовику, нахилилася над вікном. Шульце опустив скло, показав перепустку. Вартовий зник, не зронивши жодного слова. За мить брама розвела щелепи і проковтнула машину разом з пасажирами.

На них, виявляється, чекали. Маленький непримітний чоловічок з сірим землистим лицем зустрів їх на порозі головного під'їзду і, низько вклонившись, повів через великий зал до сходів на галерею. Середньовічне оздоблення залу скидалося на театральні декорації. Важкі дубові стільці з прорізаними на спинках трефами юрмилися круг масивного, приземкуватого стола. Вздовж стін сумували мовчазні рицарі, стискаючи залізними руками заржавілі алебарди, важкі дворучні мечі і сокири. На стінах висіли запорошені портрети пихатих тевтонців у блискучих латах з чорними хрестами на білих, довгих аж до п'ят плащах, а також похмурих стариків у камзолах, в серпанкових жабо, з гострими борідками, з буклями напудрених перук, з крижаним холодом у примружених очах. Низка кайзерівських і гітлерівських генералів визирала з важких дубових рам, мов з віконниць історії. Це було родове гніздо. Тут народжувались, виховувалися, звідси йшли в світ цілі покоління тевтонських вояків. Ішли з мечем. Войовничий дух просяк навіть стіни в цьому старовинному замку, принаймні так здалося Крайніченкові, коли він зайшов до залу.

Дубові сходи рипіли, ніби скрикували різкими голосами.

На галереї зупинилися перед важкими дверима, обабіч яких теж стояли пустотілі рицарі. Шолом одного з них якийсь штукар прикрасив каскою з буквами «МР»— «мілітарі поліс». У забралі стирчав недокурок сигарети. Геро фон Шульце Геверніц кинув на чоловічка недобрий погляд.

— Що це за блюзнірство, Вернер? Ви знаєте, що замок наложить фон Торнау, і ми тут тільки гості.

— Вибачте, сер. Це хтось із охоронної роти. Біда з цими хлопцями, понапиваються і таке виробляють… Якось один натяг на себе лати, а тут майор, він як чкурне коридором! На смерть перелякав старого. Три дні одпоював віскі з томатним соком…

— Зніміть зараз же, — обірвав його Шульце. — Рекомендую. Хазяїн замка фон Торнау, — показав очима на Хорста.

— Дуже приємно. Ви вже вибачте, сер… — чоловічок розгубився вкрай.

— Нічого, нічого, — Хорст панібратськи поплескав Вернера по плечу, — мені навіть подобається. — Він зсунув каску рицареві набакир і, одступивши крок назад, примружив око. — Що ж, цілком годиться… Тевтонський дух під протекторатом американської військової поліції.

Пат розсміялася, але, спіймавши колючий погляд Геро, замовкла. Шульце штовхнув двері.

— Прошу!

Кімната, до якої вони зайшли, колись правила за бібліотеку. Вздовж стін височіли дубові шафи, забиті товстими шкіряними фоліантами. Неширокий дерев'яний балкон простягнувся на рівні другого поверху. Готичні загострені вікна виходили в парк. Звідти долітала монотонна тужлива пісня дощу. Дубовий стіл тулився до вікон, загороджений, мов частоколом, гостроверхими стільцями. На краю стола великий старовинний глобус лежав на бронзовій підставці у формі трьох слонів з задертими догори хоботами.

— Скажіть, Вернер, а привиди