Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

неї, вiн врятований! Бiдолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер "Люцифер", а разом з ним i всi вони... Та навiщо засмучувати її?

- Сiдай, тату, - вже розпоряджалася Марта. - Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цiкавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нiчого.

Олесь знову знизав плечима:

- Не думаю, щоб я знав набагато бiльше за тебе. Особливо зараз.

Вiн вiдчував на собi уважний, запитливий погляд Педро Дорiльї, i вiд цього йому було нiяково. Можна було не говорити Мартi про труднощi, якi їх чекають, але яке вiн мав право не сказати правди батьковi дiвчини?

А Марта вже безтурботно питала:

- Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобi?

- На якийсь острiв Тарквенiдо.

- Тарквенiдо? - перепитав Педро Дорiлья здивовано. - Навiщо? Адже, скiльки я пам'ятаю, це маленький пустельний острiв у вiдкритому морi!

- Саме тому Капiтан i обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав "Люцифер" вiд вибуху гранати...

- I справдi, ми летимо над морем! - сплеснула руками Марта. - Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в iлюмiнатор. Справдi, землi вже не було видно, пiд ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А вiн i не помiтив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

I зразу ж таки вiн згадав: нiчого ще втiшного, бо невiдомо, помiтили їх чи нi. Це з'ясується тiльки згодом...

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво i навiть жартiвливо докоряла Олесевi, що вiн чомусь дуже заклопотаний i наче стурбований, а це, мовляв, зовсiм не личить йому. Звичайно, дiвчина просто неспроможна була зараз вiдчути в стриманих вiдповiдях юнака те, що вiн i справдi глибоко занепокоєний, що йому важко вiдповiдати їй. Марта була цiлком захоплена своїм щастям, своєю радiстю.

Зате її батько дедалi уважнiше дивився на Олеся i немовби розумiв, що в словах юнака звучить щось бiльше, нiж звичайна стриманiсть. Принаймнi обличчя його вже не посмiхалося, як було в першi хвилини розмови. Нарештi, вiн спитав прямо:

- А чому Сивий Капiтан не скерував "Люцифер" до його бази, де ремонт був би значно легшим? На островi Тарквенiдо немає нiчого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Вiн не знав, чи має право говорити щось про пiдземну базу. Але тут його виручила Марта, яка вiдповiла:

- Тату, як ти не розумiєш? База "Люцифера" мiститься пiд землею, i дiстатися туди можна тiльки пiд водою. Ну, а як же "Люцифер" може зануритися пiд воду, коли в нього отака велика дiрка в корпусi? Його заллє вода!

- Розумiю, - озвався Педро Дорiлья. I додав: - Тодi справа серйозна... Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. - Вiн подивився на Олеся, i юнак з усiєю очевиднiстю побачив, що Дорiлья справдi дещо зрозумiв.

Але вiн не здiйснив свого намiру.

У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.

- А, ви всi тут? - якимсь нерадiсним, тьмяним голосом мовив вiн. - Можу вас поiнформувати. Iдемо на посадку. Все гаразд.

Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумiв, що з справами у них далеко не все "гаразд".

Роздiл двадцять другий

1. ДАЙ МЕНI РУКУ, ОЛЕСЮ!

Вони зiйшли сходами на землю: Педро Дорiлья, Марта i Олесь, супроводжуванi Валенто Клаудо.

"Люцифер" стояв мiж двома високими пiвденними соснами на узгiр'ї, розлогi крони яких нiби прикривали своїми широкими крилами велетня вiд майже вертикального сонячного промiння. Його механiзми, мабуть, були вимкненi, бо величезний корпус громiздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипiння, яке свiдчило б про роботу механiзмiв. Поранений "Люцифер" неначе вiдпочивав, припавши до землi.

Непорушна тиша панувала навколо, тiльки здалеку долинали раз у раз розмiренi удари морського прибою: Капiтан обрав мiсце для стоянки машини недалеко вiд берега.

- А тепер трохи почекаємо, бо Капiтан сказав, що вiн сам зараз вийде сюди, - мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що вiн нi до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, вiдповiдаючи на власнi думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнiчений, неуважний. З кишенi його комбiнезона висувалася рукоятка великого пiстолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час вiд часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навiщо Валенто озброївся тим пiстолетом?

- Нам що, доведеться йти кудись? - спитав його Педро Дорiлья.

Валенто Клаудо навiть не повернув голови в його бiк, а лише коротко вiдповiв:

- Зараз довiдаєшся.

У дверях "Люцифера" показалася знайома струнка постать Сивого Капiтана. Вiн на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, i пiдвiв голову. Погляд його гострих сiрих очей немов шукав чогось у небi, чистому синьому небi, де високо-високо наче завмерли нерухомi бiлi хмаринки.

Вiн був такий самий, як i завжди, у шкiрянiй куртцi, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вiльно спадало на високий лоб. Такий самий i не такий...

Худорляве його тонке обличчя змарнiло, навколо запалих очей лягли глибокi тiнi. Двi рiзкi зморшки з'єднали нiздрi з краями рота, i це надавало блiдому обличчю вираз засмученостi, хворобливої втоми. Тiльки очi свiтилися, як i ранiше, внутрiшнiм полум'ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Рамiро втратив властиву йому твердiсть i впевненiсть, вiн горiв якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокiйним i тривожним.

- Вiн хворий! - стурбовано, самими губами прошепотiла Марта, стискаючи руку Олеся.

Ернан Рамiро повiльно спустився сходами на землю i знов пiдвiв запитливий погляд угору. Що вiн шукає в небi? Адже там немає нiчого, крiм сонця i хмаринок.

Мабуть, i Капiтан переконався в цьому. Вiн уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмiшки промайнула на його обличчi.

- Гадаю, що тепер ти вже цiлком заспокоїлася, дiвчино, - сказав вiн. Радий за тебе. I за вас також, Педро Дорiлья, - повернув вiн голову до її батька.

- Я глибоко вдячний вам, Капiтане, - вiдповiв Педро, - ви врятували менi життя.

Ернан Рамiро неуважно махнув рукою:

- Я зробив те, що обiцяв вашiй дочцi. Тут нема про що говорити...

- Але через це ваш "Люцифер" зазнав