Читати книгу - "Третій фронт"

по телевізору, зустрічі з виборцями, маячня і марнота. Але я подумав, що шансів вижити в боротьбі дуже мало, чого боятися і відмовлятися? Зроблю Жоржу приємне, він це заслужив.

— Якщо від мене потрібна тільки згода, я згоден.

— Добре! Дуже добре, пане Владюшо! Колись про цю мить писатимуть книжки й зніматимуть фільми. Бо це надважлива мить в історії України! Навіть не знаю, чи можна її з чимось порівняти. Хіба що з народженням Шевченка! З цієї миті почнеться Нова Україна! — очі в Георгія палали, і він, здається, вірив у те, що казав. Це було дивно, навіть, смішно. Але я поважав його, то лише кивнув. — Я сповіщу про вашу згоду й початок роботи.

— Хіба тут є інтернет?

— Ні. Але я звик долати перешкоди. — Він усміхнувся. Якби він зрадив мене, то міг би просто спробувати вбити, а не вигадувати маячню. Ні, він не зрадив, принаймні поки що.

Георгій пішов, я лежав. Зайшла досить схвильована Тетяна Павлівна.

— Пане Владюшо, а що робити з живими мерцями? Вони ж перемогли орди «гебні», а тепер плутаються країною. Їх мільйони. Мільйони живих мерців дуже погано впливають на інвестиційний клімат. І взагалі, багато скарг від жителів. Так, ці мерці мирні, вони ні на кого не нападають, але все одно. Чи не можна їх якось остаточно заспокоїти? Наказати, щоб вони повернулися у свої могили, чи щось таке.

— У них немає звичайних людських могил, бо їх ховали в ямах чи канавах, загортали землею й не залишали жодних слідів поховання, наче це й не люди були, а якийсь непотріб. Так, потім подекуди поставили пам’ятники жертвам Голодомору, але здебільшого у випадкових місцях, а не там, де були поховані жертви геноциду. А щоб їм було куди повернутися, треба вже зараз почати будівництво великого меморіалу жертвам Голодомору. На Дніпрі, біля Канева. Там, на пагорбах мусить бути великий хрест і плити з іменами всіх загиблих.

— Але це ж мільйони людей!

— Правильно, мільйони безневинних жертв кривавого режиму. І ми мусимо вшанувати пам’ять загиблих. Приймайте відповідний закон, виділяйте гроші, починайте роботи. Що ж до живих мерців — кожного з них треба опитати, дізнатися ім’я та прізвище, місце проживання, рік народження. Всі ці дані потім викарбують на плитах Меморіалу. Після опитування живих мерців треба вантажити в автобуси й звозити до Дніпра. Там вони спустяться під воду і отримають спокій на дні, з якого спостерігатимуть за побудовою пам’ятника. І хай тільки він не з’явиться. Тоді живі мерці, Голодоморна Січ, підуть у свій останній похід на Київ.

Тетяна Павлівна перелякано подивилася на мене.

— Нам треба скидати тіла у Дніпро?

— Ні, треба довезти до річки, жертви самі зайдуть у воду.

— Але їх мільйони! Чи не призведе це до екологічної катастрофи? З Дніпра беруть воду багато міст нижче за течією.

— Катастрофа вже сталася багато років тому. Ми досі не здолали її наслідки, не вшанували належним чином пам’ять мільйонів жертв. Ось про що треба турбуватися. А за екологію не хвилюйтеся, Голодоморна Січ воду не зіпсує.

— А може, якийсь інший варіант? Ми ж більше звикли до поховань у землі, а не у воді?

— Тетяно Павлівно, у нас немає вибору. Або Меморіал і Голодоморна Січ на дні Дніпра, або живі мерці ходитимуть країною далі, шукатимуть вічний спокій.

Вона замислилася. Десь далеко почулися постріли. В палату забігли охоронці.

— Що сталося? — спитав я.

— Не знаємо, але був сигнал тривоги. Нам наказано евакуювати вас. — Вони переклали мене на ноші й кудись потягли. Коридори, сходи, потім щось схоже на бункер. Поруч було кілька десятків озброєних бійців, готових до бою. Чекали. Потім прийшов Бухгалтер.

— Відбій, даремна тривога.

— Що трапилося?

— Наближалася вантажівка, не зупинилися за наказом, спробувала прорватися. Хлопці відкрили вогонь, вантажівка перекинулася. Водія вбили, але кузов був порожній. Здається, водій просто напився і мчав абикуди. Жодної загрози.

Невдовзі прийшов полковник Міхно, сказав, що мене можна повертати до палати.

— Ситуація під контролем.

Я так не думав. Можливо, він і вважав, що контролює ситуацію, але насправді нічого він не контролював. Зовсім. Коли мене повернули в палату, я пошепки спитав Бухгалтера, чи підготував він план втечі. Бухгалтер кивнув. Я попросив його покликати медсестру. Відчував, що часу залишається небагато, хотів скористатися можливістю. Але прийшла інша медсестра. Навіть краща — така худенька білявка, чимось схожа на Білу вбивцю.

— А де ваша колега?

— Відпочиває, зараз моя зміна. Що ви хотіли? — Вона підійшла і усміхнулася. Вона була гарна.

— Хлопці, мені зараз укол робитимуть, можна без свідків? — звернувся я до охоронців. Вони усміхнулися, мабуть, розуміли, що то буде за укол. Вийшли з палати. Медсестра теж усміхнулася. Вона була в короткому халаті. Гарні ноги. Вона наближалася до мене.

— Як почуваєтеся? — вже стояла поруч. Поклала руку на настовбурчене простирадло. Мабуть, діяли ліки з аптечки бойового робота, бо в мене давно вже не було такої ерекції. Медсестра легко знайшла те, що було їй потрібне, ніжно взяла.

— О! — застогнав я. Хотів цілувати її тонкі губи. Так, вона справді була схожа на Білу вбивцю, і це збуджувало ще більше. Я забув думати про ногу і про чудовиськ. Тільки про неї. Вона обережно залізла на ліжко, задерла халат і всілася на мене. Терлася по простирадлу. Нахилилися й поцілувала мене. Я пожадливо схопився за її губи. Такі ніжні! Я палко кусав їх, я хотів увійти в неї. — Прибери простирадло, — хрипко попросив я. — Знав, що нас знімають, але мені було байдуже. Сьогодні чи завтра я помру, що там перейматися таким дріб’язком, як компромат?

Вона дивилася на мене так, що аж вирувала кров. Який же тільки погляд! Впиралася руками мені в груди, потім вище, до шиї.

А потім почала душити. Залізні пальці стиснули горлянку. Я вдарив її коліном здорової ноги в спину, але вона не звернула уваги, мені запаморочилося, і вже на шляху до смерті я дещо згадав. Постріл. Крики, кроки, мене схопили, я був напівпритомний, хрипів і кахкав. Прибігли лікарі, почали робити штучне дихання.

Коли я більш-менш опритомнів, у палаті вже були і Бухгалтер, і Георгій, і Тетяна Павлівна, і полковник Міхно.

— Навіщо ти вбив її? — кивнула Тетяна Павлівна на медсестру з простреленою головою. Я таки зміг скористатися пістолетом, який дав мені Бухгалтер. — Навіщо?

Я усміхнувся, а вона подивилася на мене з ненавистю.

— Покидьок! Маніяк! Ти відповіси за це!

— Гляньте на неї! — прохрипів я. Мені важко було говорити, бо шия дуже боліла, думаю, вся була у синцях. — Гляньте!