Читати книгу - "Як я стала королевою, Ольга Обська"

Розділ 59. Вимовляти слова марно

Нарцис хитнувся від різкого пориву вітру. По заростях пройшовся тривожний шелест. Спочатку Аліса не надала значення тому, чому серед ясного погожого дня здійнявся вітер. Їй було не до примх погоди. У голові роїлися бунтівні думки, у душі — бунтівні почуття.

— Зірвати нарцис маєш ти, мій королю, — сказала вона твердо. — Ти пам'ятаєш, я обіцяла, що не зникну звідси, поки не буду впевнена, що і ти, і королівство в безпеці?

Нехай і мимоволі, але вона дала клятву вірності і цьому чоловікові, і тій країні, яку він очолює.

— Квітка твоя, — Аліса відступила на крок. — Ти повинен позбутися боргу, яким ти був обтяжений не з власної волі.

Новий порив вітру виявився таким сильним, що зірвав з голови Аліси чепець і розкидав її волосся по плечах. Вона забула, що на ній одяг Розабелли. Втім, зараз це було не важливо. Вона не стала наздоганяти чепець, який відносило вітром все далі і далі.

— Мені ніколи не робили такого подарунку, який хочеш подарувати ти, — Еміліо дивився на Алісу зачаровано, — але я не прийму його, — він ледь помітно посміхнувся. — Не забувай, нарцис уже був подарований тобі мною.

Вона повернула йому усмішку. Це так мило і так безглуздо вмовляти одне одного прийняти подарунок. Аліса вже практично вибачила королю його незрозуміло зухвалу і свавільну ранкову витівку. Він знову здавався їй якщо не другом, то союзником. Вона відчувала тепло, що йшло від нього.

Напевно, тому й не помічала, що вітер посилився. Його пориви стали по-справжньому злими та холодними. А небо на очах затягували хмари. Буде гроза? Краще б їм скоріше забиратися звідси.

— Ваша величносте, — пролунав здалеку голос гвардійця. — Ми більше не можемо стримувати чари цих чудовиськ. — Крізь кущі на галявину продирався Лукрецій, один із тих, хто супроводжував короля у його вилазці по нарциси. — У нас уже закінчується зілля Жанкарло для відлякування місцевих тварюк.

— Спробуй це, — Еміліо відстебнув від пояса фляжку і кинув гвардійцю.

Той упіймав її на льоту і знову кинувся в кущі.

— Алісо, у нас мало часу, дій! — Король підштовхнув її до нарциса.

Так, нерозумно зволікати. Не можна забувати, наскільки небезпечним є це місце. Тут, на галявині, на вигляд все спокійно, але так лише здається. Спокій забезпечують гвардійці, які чергують по периметру та відганяють місцевих отруйних тварин. Але надовго їх не вистачить.

— Еміліо, зірви квітку! — уже не просила, а наказувала Аліса. — Тобі це потрібніше. Позбався боргу прямо зараз, потім буде пізно! Чуєш?! — їй доводилося кричати, бо пориви вітру стали вбивчими. Від шалених завивань закладало вуха.

Він похитав головою. От упертий!

— Еміліо!

Вітер просто збивав з ніг. А зверху над головою згущалося щось темне та зловісне. Воно повільно опускалося вниз і закручувалося у вирву. Це вже не було схоже на наближення грози — це темна магія. Якщо не зірвати нарцис зараз, він може не дістатись нікому.

Еміліо затуляв Алісу від вітру, підтримував, щоб не впала, але на цьому все. Було видно, що він не змінить свого рішення віддати бажання Алісі.

— Я не можу зірвати єдиний нарцис, я не зможу з цим жити… — розчула вона його слова крізь страшне виття бурхливої негоди.

Гаразд. Якщо так, квітку зірве вона. Нехай здійсниться її найзаповітніше бажання! Про що Аліса зараз мріє найбільше? Вимовляти слова марно. До слів нарцис залишиться байдужим. Його магія прочитає її душу, витягне назовні справжні почуття та пориви. Здійснить те, чого вона прагне найбільше. Це не буде переміщення додому. Чи не так? Будь ласка, нехай це буде інше її бажання! Додому хотілося — побачити друзів і близьких, але набагато сильніше й нестерпніше вона мріяла допомогти йому, своєму королю, свавільному, упертому, благородному і, здається, коханому...

Аліса обхопила стебло нарциса рукою, заплющила очі і смикнула з усієї сили…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍