Читати книгу - "Хто боїться смерті"

на мене й радіти. Отже, Аро справді її навчав.

Якусь мить ми помовчали, роздумуючи про це. Десь неподалік загукала сова.

— Вони страшенно травмовані, — сказала Лую. — Та чи можна ставити це їм на карб?

— Так, — відповів Мвіта.

Я була згодна із Мвітою.

— Вони постійно говорили про Генерала, — продовжила Лую. — Казали, що це він усім цим заправляє, принаймні останні десять років. Його називають Віником Ради, тому що він займається вимітанням океке.

— Який він став успішний, відколи я в нього навчався, — з гіркотою сказав Мвіта. — Я взагалі не розумію, чому він мене прийняв, якщо хотів займатися чимось таким.

— Люди змінюються, — зауважила Лую.

Мвіта хитнув головою.

— Він завжди ненавидів усе пов’язане з океке.

— Можливо, в ті часи його ненависть не була такою страшною, — відповіла Лую.

— За кілька років до цього йому вистачило її, щоб зґвалтувати мою матір, — сказала я. — Вони… ніяк не втомлювалися. Даїб, вочевидячки, наклав на них якесь джуджу.

— Згадайте народ ва, — сказала Лую. — Це люди, які відкрито приймають джуджу. Еєсс народилась у спільноті, яка так мислить, тож вона не боїться чаклунства, хоч і ніколи не стане чаклуном. А тепер згадайте Даїба. Він народився й виріс у Дурфі, де бачить лише одне й навчається лиш одного: океке — раби й поводитися з ними треба гірше, ніж із верблюдами.

— Ні, — хитнула головою я. — А як же його мати, Бісі? Вона теж народилася й виросла в Дурфі. Однак вона допомагала океке тікати.

— А й справді, — насупилася Лую. — А ще його навчав Сола.

— Деякі люди просто народжуються лихими, — заявив Мвіта.

— Але ж він не завжди був таким, — сказала Лую. — Пам’ятаєш, що казав Сола?

— Мене все це не обходить, — відповів Мвіта й міцно стиснув руки в кулаки. — Важливо одне: який він зараз і те, що його треба зупинити.

Ми з Лую були змушені з цим погодитися.

Тієї ночі мені знов наснилося, як я стою на тому острові й дивлюся, як Мвіта летить геть. Я прокинулася й поглянула на нього: він спав біля мене. Почала гладити його по обличчю, доки він не прокинувся. Просити в нього бажане мені не довелося. Він радо дав це.

Вранці, вийшовши з нашого намету, я мало не впала на купу кошиків. Кошиків з потворними помідорами, зернистою сіллю, флаконом парфумів, оліями, вареними яйцями ящірок і багато чим іншим.

— Вони віддали, що могли, — пояснила Лую.

Хтось, напевно, віддав олівець для очей, бо вона підвела очі яскраво-синім і намалювала собі на щоці синю мушку. Ще вона надягнула два браслети із зеленими намистинками, по одному на кожний зап’ясток. Я взяла пляшечку з олією й понюхала. Вона сильно пахла квітами кактуса. Я втерла собі трохи в шию й пішла до нашої вловної станції. Ввімкнула її.

— Сподіваюся, це нікого не привабить, — сказала я.

— Та, напевно, привабить, — відповіла Лую. — Але всі тут і, може, навіть у містах Семиріччя знають про те, що ти вчора зробила. Хоч у якійсь версії.

Я кивнула, дивлячись, як бурдюк наповнюється прохолодною водою.

— Це погано?

Лую знизала плечима.

— Це найменша з наших проблем. До того ж твоя мати вже дала хід справі.

Розділ 55

Королівство Семи Рік і його сім великих міст — Часса, Дурфа, Сантаун, Сагара, Ронсі, Ва-ва і Зін. Дуже поетичні назви для такого гнилого місця. Кожне місто стоїть обабіч якоїсь із річок, а всі річки сходяться в центрі, утворюючи велике озеро, схоже на павука без однієї кінцівки. Озеро не отримало назви, бо ніхто не знав, що за істоти живуть на його дні. У Джвагірі ніхто б не повірив, що така водойма може існувати. Дурфа, рідне місто мого батька, стоїть найближче до цього таємничого озера. Згідно з картою Лую, це було перше місто Семиріччя, яким ми мали пройти.

Кордони королівства не були захищені ні стінами, ні джуджу, та й не були чітко визначені. Опинившись у ньому, людина одразу про це здогадувалася. Негайно відчувала пильні погляди, чужі очі. То дивилися не солдати чи ще хтось такий, а нуру. Цей район патрулювали представники влади, але місцеві мешканці наглядали за собою самі.

Колись між містами та вздовж річок стояли маленькі сільця океке. Коли ми там опинилися, ці сільця були майже порожні. Нечисленних океке, що там лишилися, тоді саме виганяли. На західному боці Семиріччя всіма цими селами вже заволоділи. Повільний масовий вихід тривав на східному боці, трохи на схід від Часси та Дурфи, двох найбагатших і найпрестижніших міст. Ці міста, за іронією долі, мали найбільшу потребу в праці океке. Після того, як підуть океке, за їхню роботу мали взятися робітники-нуру з бідніших міст, скажімо, Зіна та Ронсі.

Ми спершу почули, що відбувається, а вже потім побачили, тому що нам довелося вилізти на пагорб. Руйнували Ґаді, село, де народився Аро. Ми визирнули з-за сухої трави й побачили жах. Праворуч від нас одна жінка відбивалася від двох чоловіків нуру, які кÓпали її й шарпали на ній одежу. Те саме відбувалося ліворуч. Щось гучно затріщало, і чоловік океке, який пробігав повз нас, упав. Двоє чоловіків, нуру та океке, билися, качаючись по землі. Тут усім заправляли нуру. Це було очевидно.

Ми перезирнулись. Очі в нас були вирячені, ніздрі роздуті, а роти роззявлені.

Ми кинули все, що несли, й побігли в цей хаос. Так, навіть Лую. Те, що сталося далі, я пам’ятаю не повністю. Пам’ятаю, як Мвіта біг, а якийсь чоловік нуру цілився йому в спину з рушниці. Я кинулася на цього чоловіка. Він впустив рушницю і спробував учепитися в мене. Я відбрикалася від нього й кинулась у дичавину, наче у воду. Я бачила, як він замахується на те місце, де раніше було моє тіло. Мвіта втік. Я поскакала за ним, не полишаючи дичавини. Тож цього чоловіка, який мало не вбив Мвіту, я не вбила.

Ми із Мвітою колись говорили, що ніколи так просто не віддамося насильству, до якого еву вважали схильними від природи як нуру, так і океке. Тут ми повелися геть інакше. Ми стали саме такі, якими нас вважали. Щоправда, ми вдавалися до насильства аж ніяк не тому, що