Читати книгу - "Американські боги"

Мене тішить, що з диспетчерами в аеропортах домовилися без страйку.

— Справа не в цьому. Поглянь. Тут написано, що газета за чотирнадцяте лютого.

— О, тоді щасливого Дня Валентина, любчику!

— Ні, ми вирушили двадцятого... Чи двадцять першого січня. Я не дуже стежив за датами, але це було десь на третьому тижні січня. В дорозі ми пробули три дні. Якого біса сьогодні чотирнадцяте лютого?

— Це тому, що ми майже місяць пройшли. Там, у резервації. За лаштунками.

— Ні хріна ж собі зрізали дорогу.

Середа відклав газету:

— Йобаний Джонні Яблучне Зерня, завжди рюмсає про Пола Баньяна. Насправді в Чепмена було чотирнадцять яблуневих садів. Він обробляв тисячі гектарів землі. І так, він освоював західний фронтир, але немає жодної байки про нього, де було б хоч одненьке правдиве слово. Ну, крім тієї, в якій він трохи здурів. Але пофіг. Як казали колись газетярі: якщо правда нудна, ми друкуємо легенду. Цій країні потрібні легенди. А тепер вже й самі легенди в себе не вірять.

— Але ж ти про це знаєш.

— Я — минуле. Кого, блядь, я взагалі обходжу?

Тінь тихо сказав:

— Але ж ти бог.

Середа різко звів на нього погляд. Здавалося, що він зібрався щось розлого пояснити, але передумав. Старий відкинувся на спинку стільця, втупився поглядом у меню і буркнув:

— Ну то й що?

— Бути богом добре.

— Справді? — перепитав Середа, і цього разу настала Тінева черга відвести погляд.

На стіні заправки кілометрів за тридцять до Приозер’я Тінь зауважив саморобне, роздруковане на принтері оголошення: чорно-біла фотографія Елісон Мак-Ґоверн, а над нею дописане від руки запитання «Ви мене бачили?». Та сама фотографія зі шкільного альбома: впевнена усмішка дівчинки з гумочками брекетів на верхніх зубах, яка хоче працювати з тваринами, коли виросте.

Ви мене бачили?

Тінь купив батончик «Снікерс», пляшку води і примірник «Приозерських вістей». На передовиці був матеріал, який написала репортерка приозерських новин Маргарита Ольсен. Статтю ілюструвала фотографія хлопчика і літнього чоловіка на замерзлому озері. Вони стояли біля будки з ополонками і тримали велику рибину. Усміхалися. «Батько й син впіймали щуку рекордних розмірів». Закінчення статті на сторінці такій-то.

Середа сів за кермо. Як вони від’їхали, попросив:

— Почитай мені вголос, як натрапиш на щось цікаве.

Тінь шукав уважно, і перегортав сторінки повільно, але нічого цікавого так і не знайшов.

Середа висадив Тінь на доріжці біля його дому. Сірий кіт стояв поряд і дивився на них, але втік, коли Тінь нахилився його погладити.

Тінь зупинився на ґанку, щоб поглянути на озеро, яке поцяткували зелені й коричневі будки рибалок. Поруч із деякими позапарковувались машини. Біля самого мосту стояла стара зелена чортопхайка, на вигляд точнісінько така, як на фото в газеті.

— Двадцять третє березня, — тихенько пробурмотів Тінь, щоб її підбадьорити. — Чверть на десяту ранку. Ти зможеш.

— Навіть не мрійте, — озвався жіночий голос позаду. — Третє квітня, шоста вечора. Коли сонце прогріє за день лід.

Тінь усміхнувся. На Маргариті Ольсен був лижний комбінезон. Вона стояла з іншого боку дерев’яного ґанку і вкладала до годівнички шматочки сала.

— Я прочитав вашу статтю в «Приозерських вістях». Про щуку рекордних розмірів.

— І як, захопливо?

— Скорше... пізнавально.

— Я вже думала, що ви до нас не повернетесь. Давненько вас не бачила.

— Я потрібен був дядькові... Я й не помітив, як стільки часу спливло.

Вона поклала останній брусочок сала до годівнички і стала наповнювати сітку будяковим зерням, яке брала з пластикової пляшки з-під молока. Зграйка щигликів, які були аж зеленкаві у своїх зимових кожушках, нетерпляче цвірінькала з ялини неподалік.

— У газеті не було нічого про Елісон Мак-Ґоверн.

— Жодних новин про неї. Зникла безвісти. Пліткували, ніби хтось бачив її в Детройті, але то виявилася фальшива тривога.

— Бідна дитина.

Маргарита Ольсен закрутила кришечку на пляшці і сказала буденним тоном:

— Сподіваюся, вона мертва.

— Чому? — збентежено перепитав Тінь.

— Бо усі інші варіанти ще паскудніші.

Щиглики нетерпляче плигали з гілки на гілку на своїй ялинці, чекаючи, поки люди заберуться від годівнички. До них приєднався пухнастий дятел.

У тебе на думці не Елісон, зрозумів Тінь. Ти про сина свого говориш. Про Сенді.

Він згадав, як хтось сказав: «Я сумую за Сенді». Хто ж то був?

— Радий був поспілкуватись.

— Ага. Взаємно.

Лютий минав вервечкою коротких сірих днів. Часом падав сніг, частіше — ні. Потеплішало, у вдалі дні було вище нуля. Тінь сидів у своїй квартирці, аж доки не відчув себе знов у в’язниці — тоді він став влаштовувати собі прогулянки в ті дні, коли Середа його не займав.

Він ходив цілими днями, влаштовуючи собі виснажливі піші виправи за місто. Ішов самотою, доки не діставався до заповідних лісів на півночі чи заході, або до кукурудзяних полів і пасовиськ на півдні. Ходив туристичним маршрутом Лісового округу, ходив уздовж старих колій, ходив розбитими дорогами. Кілька разів він навіть ходив довкола озера, з півночі на південь. Іноді він зустрічав місцевих мешканців, чи туристів, чи бігунів — тоді він махав їм і вітався. Переважно він узагалі нікого не зустрічав, окрім щиглів і корів, хоча декілька разів помічав і соколів — ті влаштовували собі бенкети на тушках збитих машинами опосумів чи єнотів. Одного пам’ятного дня він зауважив, як орел спіймав сріблясту рибину з Соснової річки — береги замерзли, але бистрина вирувала. Рибина звивалась і викручувалась в орлячих кігтях, її луска виблискувала під полуденним сонцем. Тінь уявив, що рибина може вирватися і поплисти собі кудись по небу. Усміхнувся.

Він виявив, що коли йде, то не мусить думати — і це йому подобалося. Коли він замислювався, свідомість мимоволі переносила його до місць, де йому не хотілося бути, і де він почувався незатишно.

Найкращим відчуттям була втома. Коли він був виснажений, думки не поверталися до Лори, до чудернацьких снів, чи до того, чого не було і не могло бути. Він приходив додому з погулянок і засинав, без роздумів і снів.

Він зустрів шефа поліції Чеда Малліґана в «Джорджевій цирульні» на центральній площі. Тінь завжди очікував чогось нового від кожної стрижки, але щоразу розчаровувався. Після кожних відвідин перукарні він виглядав більш-менш так само, як і раніше, хіба що волосся ставало коротшим. Чед сидів у кріслі позад Тіневого і