Читати книгу - "Ребекка"

для тих бідолах, які не мають можливості звідти виїхати.

— Еге ж. Жах та й годі, — погодилась я.

— У Парижі буває ще більша спека, ніж у Лондоні, — сказав Френк. — Пам’ятаю, коли якось їздив туди в середині серпня на вихідні, там узагалі неможливо було заснути. У цілому місті — жодного ковтка повітря. Температура — вище тридцяти.

— Однак французи завжди сплять із зачиненими вікнами, хіба ні? — поцікавився полковник Джуліан.

— Не знаю, — відповів Френк. — Я зупинявся в готелі. Там більшість були американцями.

— А ви, вочевидь, добре знаєте Францію, місіс де Вінтер? — звернувся до мене полковник.

— Насправді не дуже, — відказала я.

— О, а я думав, що ви прожили там багато років.

— Ні, — відповіла я.

— Коли ми познайомилися, вона мешкала в Монте-Карло, — пояснив Максим. — Але ж хіба це Франція?

— Аж ніяк, — мовив полковник Джуліан. — Це, мабуть, дуже космополітичне місто. Утім там гарне узбережжя, чи не так?

— Дуже гарне, — підтвердила я.

— Не таке скелясте, як тут, еге ж? Проте не знаю, яке мені до вподоби більше. Якщо говорити про облаштування житла, то я в будь-якому разі за Англію. Тут ти маєш під ногами добрий ґрунт.

— Наважусь сказати, що французи так само думають про Францію, — зауважив Максим.

— О, не сумніваюсь, — погодився полковник.

Якийсь час ми їли мовчки. Фріс стояв у мене за спиною. Ми всі думали лише про одне, проте з огляду на присутність дворецького були змушені продовжувати нашу невеличку виставу. Гадаю, Фріса переймало те саме, що й нас, і мені спало на думку, що було б набагато простіше відкинути умовності й дозволити йому доєднатися до нас, якщо він мав що сказати. Роберт приніс напої. Нам подали другі страви. Місіс Денверз не забула про мої побажання з приводу гарячої їжі. Я наклала собі на тарілку щось приготоване під грибним соусом у горщику.

— На мою думку, позавчора ваш неймовірний бал сподобався геть усім, — мовив полковник Джуліан.

— Я дуже рада, — відказала я.

— Такі речі на місцевому рівні дуже корисні, — додав він.

— Так, припускаю, ви маєте рацію, — погодилась я.

— Усім людям на світі притаманне інстинктивне бажання надівати на себе якісь маски, чи не так? — зауважив Френк.

— Певно, у такому разі я — геть нелюд, — вставив Максим.

— Гадаю, що загальне бажання виглядати інакше — це цілком природно, — відказав полковник Джуліан. — Усі ми в чомусь діти.

Я замислилась над тим, наскільки приємно йому було одягнути костюм Кромвеля. На балі я його майже не бачила. Більшість вечора він провів у ранковій вітальні за грою у бридж.

— А ви не граєте в гольф, місіс де Вінтер? — поцікавився полковник.

— Ні, боюсь, ні, — відповіла я.

— Вам варто навчитися, — порадив він. — Моя старша донька дуже його полюбляє, однак не може знайти серед молоді партнерів для гри. На день народження я подарував їй маленький автомобіль, і тепер вона ледь не щодня їздить на північне узбережжя. Хоч якесь зайняття.

— Як мило! — сказала я.

— Їй слід було народитися хлопчиком, — мовив полковник Джуліан. — Хлопець у мене геть інший. У спорті — останній нездара. Увесь час пише вірші. Сподіваюсь, він це переросте.

— О, звісно, — сказав Френк. — У його віці я й сам писав вірші. Жахливі нісенітниці. А зараз уже нічого не пишу.

— Дякувати Богу! Сподіваюсь, це так, — мовив Максим.

— Не знаю, звідки мій хлопець цього набрався, — сказав полковник. — Точно не від своєї матері чи мене.

Запала ще одна тривала мовчанка. Полковник Джуліан удруге поліз до горщика.

— На балі місіс Лейсі була дуже гарна, — проказав він.

— Так, — погодилась я.

— Її костюм, як завжди, розвалювався, — зауважив Максим.

— Із тим східним вбранням ще спробуй упоратись, — відказав полковник, — а втім, знаєте, кажуть, воно набагато зручніше й легше, ніж будь-що з того одягу, який ви, леді, носите в Англії.

— Невже? — здивувалась я.

— Авжеж, так кажуть. Схоже, ця вільна одежа відбиває пекуче проміння сонця.

— Як цікаво! — мовив Френк. — А можна було б подумати, що все якраз навпаки.

— Аж ніяк, у жодному разі, — сказав полковник Джуліан.

— Ви обізнані зі Сходом, сер? — запитав Френк.

— Мені відомий Далекий Схід, — відказав полковник. — Я п’ять років прожив у Китаї. А тоді побував у Сінгапурі.

— Це там, де готують каррі? — поцікавилась я.

— Так, у Сінгапурі нас годували дуже добрим каррі, — відповів він.

— Я обожнюю цю страву, — мовив Френк.

— О, те, що ви їсте в Англії, — це не каррі, а хеш, — сказав полковник Джуліан.

Тарілки прибрали. Подали суфле та миску фруктового салату.

— У вас, мабуть, уже закінчується малина, — проказав полковник. — Гарне для неї видалося літо, чи не так? Ми закрутили безліч банок із джемом.

— А я от ніколи не любив малинового джему, — мовив Френк. — У ньому завжди так багато насіння.

— Вам варто завітати до нас у гості та скуштувати наш, — відказав полковник Джуліан. — У нашому джемі вам навряд чи трапиться багато насінин.

— Цього року в Мендерлеї очікують великого урожаю яблук, — сказав Френк. — Кілька днів тому я казав Максиму, що цього сезону ми поб’ємо рекорд. Зможемо багато надіслати в Лондон.

— Ви дійсно вважаєте, що це вигідно? — поцікавився полковник. — Враховуючи те, що вам доведеться платити людям за понаднормову працю, а тоді ще за пакування та перевезення, ви справді розраховуєте отримати з цього якийсь прибуток?

— О Боже, звісно! — запевнив його Френк.

— Як цікаво! Треба буде розповісти про це дружині, — відказав полковник Джуліан.

Із суфле та фруктовим салатом ми впоралися швидко. Роберт приніс сир і печиво, а за кілька хвилин Фріс подав каву й цигарки. Затим обидва вийшли з кімнати й зачинили за собою двері. Каву ми пили мовчки. Я втупилася поглядом у свою тарілку.

— Перед ланчем я казав вашій дружині, де Вінтере, — почав полковник Джуліан, знову повернувшись до свого тихого довірливого тону,