Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

зачекайте їм вірити. Приведіть до моєї труни оркестр, і хай він що-небудь зіграє – Баха, Вагнера або Бетховена. І якщо я при перших же звуках не схоплюся – значить, я дійсно помер».

Народитися в Одесі – це багато до чого зобов’язує. Лазар Вайсбейн народився на цей світ 9 (21) березня 1895 року в багатодітній єврейській родині. Син дрібного комерсанта і службовця одеського порту не відчував особливої любові до навчання – у 1909 році його відрахували з комерційного училища за погану успішність і низьку дисципліну, – зате просто обожнював музику. «Здається, що в Одесі всі діти вчаться грати на скрипці, – згадував Леонід Осипович. – Трирічні діти ще не знають заздрості, не то б я заздрив цим хлопчакам, що гордо крокували по вулиці з відстовбурченими музичними вухами й несли в одній руці скрипковий футляр, а в другій теку з нотами».

Він дійсно вчився грати на скрипці, після того як якийсь час попрацював гімнастом у мандрівному цирку. Проте не судилося, щоб Лазар Вайсбейн став скрипалем. У 1912 році молодий юнак опинився в театрі мініатюр. При цьому його керівник, артист Скавронський, поставив умову: «На сцені – ніяких Вайс бейнів!» З новим ім’ям хлопець визначився швидко, а ось з прізвищем вийшла заковика. Його думки крутилися навколо височин. Скалов? Але в Одесі вже був артист з таким прізвищем, були і Гористий, і Горев, і Горін. Холмський або Холмов? Якось сумно, навіває на думку про могильний горбок. І тут його осінило – є ж така височінь, як круча (російською утёс)! Утьосин? Ні, простакувато. Утьосов! Так-так, Утьосов! «Напевно, Колумб, – згадував Леонід Осипович, – побачивши після трьох місяців плавання обрис землі, тобто відкривши Америку, не переживав подібної радості. І сьогодні я бачу, що не зробив помилки».

Так з’явився знаменитий псевдонім. Втім, до «знаменитості» було ще далеко. Почалися роки поневірянь і пошуків, «присмачені» відважним часом громадянської війни. Утьосов грав в одеській трупі Розанова, Херсонському театрі мініатюр, пересувному театрі мініатюр «Мозаїка». У 1917 році Леонід переміг на конкурсі куплетистів у Гомелі і в тому ж таки році приїхав до Москви, де з невеликим оркестром виступав в саду «Ермітаж». Через два роки відбувся його кінематографічний дебют – він виконав роль адвоката Зарудного у фільмі «Лейтенант Шмідт – борець за свободу». Поступово Леонід стає відомим, він продовжує зніматися в кіно, грає в різних театрах: Театрі революційної сатири (Москва), Музичній комедії, Палас-театрі, Вільному театрі (Ленінград), «Маріне» (Рига). Його навіть випускають до Парижа за туристичною путівкою. І тут, в столиці Франції, Утьосов вперше дізнався, що є на світі таке явище – джаз.

В енциклопедіях, звичайно, можна знайти визначення поняття «джаз», проте джаз неможливо чітко охарактеризувати, адже основа джазу – це імпровізація. Це і вразило Леоніда, який, повернувшись на батьківщину, буквально відразу ж кинувся збирати свій джазовий ансамбль. 8 березня 1929 року на сцені ленінградського Малого оперного театру дебютував театралізований джаз під керівництвом Утьосова з програмою «Теа-джаз». Те, що показував Утьосов, було відкриттям для радянського глядача. На сцені музика поєднувалася з конферансом, танцями, співом, декламацією віршів, сценками між диригентом і музикантами. Вся програма, незважаючи на по стійну імпровізацію, була єдиним цілим, починаючи із знайомства з публікою і закінчуючи прощальною піснею, що транслювалася на кіноекрані і через репродуктори.

У 1934 році не тільки Леонід Утьосов, але і весь його оркестр відзначився у фільмі Георгія Александрова «Веселі хлопці». Звичайно, сучасному глядачеві музична історія про пригоди талановитого пастуха-музиканта Кості Потєхіна (його роль і виконав Утьосов) здасться наївною, але в ті роки це було попадання в ціль. Картина мала успіх не тільки в СРСР, але і за кордоном – на II Венеціанському кінофестивалі вона отримала премію за режисуру і музику і була включена в шестірку кращих у світі кінострічок. Пісні Ісаака Дунаєвського на вірші Лебедєва-Кумача «Сердце, тебе не хочется покоя» і «Марш веселых ребят» у виконанні Леоніда Утьосова стали всенародно улюбленими шлягерами.

У 1939 році була опублікована перша книга Леоніда Утьосова «Записки актора». У тому самому році на екрани вийшов «Пароплав» (у ньому Утьосов грав, співав і диригував оркестром) – можна сказати, що це кіноконцерт, який вважається першим радянським музичним відеокліпом.

Коли почалася війна, оркестр Утьосова в короткий час створює програму «Бий ворога!». Концерти улюблених артистів підтримують бойовий дух солдатів, стримуючих ворога. Тільки за перший рік війни оркестр Леоніда Утьосова дав понад 200 концертів. Пісні «Жди меня», «В землянке», «Темная ночь» та інші були популярні не тільки під час війни. Фінальним акордом став виступ Леоніда Утьосова і його оркестру при величезному святкуванні на площі Свердлова (Театральній) в Москві 9 травня 1945 року.

Після війни були нові програми і незліченні виступи. До 25-ліття ансамблю в 1954 році був підготовлений естрадний спектакль «Срібне весілля», в якому серед інших Утьосов виконав одну з останніх пісень І. Дунаєвського «Я песне отдал все сполна». Через п’ять років – нова дата: на початку 1960 року в Московському театрі естради була представлена програма «Тридцять років потому». Традиційний репертуар поповнився і складними класичними творами.

У 1965 році Леонід Утьосов став першим артистом естради, що був удостоєний звання народного артиста СРСР.

Через рік він вирішив покинути сцену, хоча продовжував зніматися в кіно і на телебаченні, писав книги, захоплювався фотографією. У грудні 1981 року відбувся останній виступ артиста. Через три місяці, в свій день народження, 9 березня 1982 року Леонід Осипович помер у Москві.

Резникович Михайло Юрійович

(народ. у 1938 р.)

Видатний театральний режисер, директор, художній керівник і головний режисер Національного драматичного театру ім. Лесі Українки

«У будь-якому колективному мистецтві повинен бути лідер. Чим він творчо сильніший, тим серйозніший і затребуваніший є продукт колективного мистецтва. Немає жодного успішного театрального колективу, на чолі якого не було б могутнього лідера. Найбільше досягнення театру ХХ століття – ансамбль, де збирається група людей і робить одну справу.

Всіх артистів можна поділити на дві групи: одні хочуть робити справу, а інші хочуть показати себе. Керівник повинен бути гнучким, лавірувати, шукати гармонію між психологічною конституцією акторської душі і режисерським завданням. Природа артиста така, що він думає про себе, а режисер ще і