Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 115
Перейти на сторінку:
пацієнта, на яких сталося згнічення; ми застосовуємо ті самі методи, вдаємось до тих самих обіцянок, пропонуємо ту саму допомогу, розповідаючи пацієнтові, чого йому треба сподіватися; відстань у часі між сьогоденням і тим давнім згніченням так само мала б сприяти іншому вирішенню конфлікту. А проте нам не щастить подолати опір чи усунути згнічення. Ці пацієнти, параноїки, меланхоліки та уражені dementia praecox, лишаються незачеплені, вони невразливі супроти психоаналітичної терапії. Що тут за причина? Аж ніяк не брак розуму, хоча ми, звичайно, потребуємо, щоб у наших пацієнтів збереглися певні інтелектуальні спроможності; але, якщо йдеться про це, то, наприклад, є дуже багато кмітливих комбінаторних параноїків. Не бракує хворим і інших рушійних сил. Скажімо, на відміну від параноїків, меланхоліки чудово усвідомлюють, що вони хворі і через те так тяжко страждають, але доступитися до них однаково важко. Отже, ми зупинилися перед фактом, якого не розуміємо, і змушені через це засумніватись, чи справді ми розуміємо всі ті умови, які уможливлюють наші успіхи при лікуванні інших неврозів.

Якщо ж ми й далі розглядатимемо лише хворих на істерію та невроз нав’язливих станів, то дуже скоро зіткнемось із другим фактом, до якого нітрохи не готові. Почавши лікувати, ми невдовзі помічаємо, що хворі ставляться до нас вкрай незвичайно. Нам здавалося, ніби ми врахували всі рушійні сили, які діють під час лікування, ніби ми цілковито раціоналізували ситуацію, яка складається між нами і пацієнтом, і тепер вона не менш зрозуміла нам, ніж арифметичний приклад, аж тут на сцену немов уповзає щось таке, чого ми зовсім не враховували. Цей новий і несподіваний чинник складний та розмаїтий, і я опишу передусім найчастіші й найзрозуміліші форми його вияву.

Отож ми помічаємо, що пацієнт, який не повинен перейматися чимсь іншим, крім вирішення конфлікту, що став для нього джерелом страждань, починає виявляти особливий інтерес до особи лікаря. Все, що пов’язане з тією особою, видається йому важливішим, ніж власні справи, і відволікає від власної хвороби. Після цього на якийсь короткий час спілкування з хворим стає дуже приємним: він украй люб’язний, намагається, де тільки може, засвідчувати вдячність, демонструє свої хороші риси й переваги, яких ми, певне, й не сподівалися від нього. Лікар формує дуже прихильну думку про свого пацієнта і вихваляє долю, що дала йому нагоду лікувати таку чудову людину. Якщо лікар випадково здибається з родичами пацієнта, то втішиться, почувши, що та прихильність взаємна. Пацієнт удома невтомно вихвалятиме лікаря і неодмінно вбачатиме в ньому щоразу нові чесноти. «Він просто марить вами, в усьому вам сліпо вірить; усе, що ви скажете йому, для нього немов одкровення», — розповідають ближні. Вряди-годи хтось із того хору висловиться й гостріше: «Вже всім набридло, як він знай про вас і про вас, ви в нього всякчас на язиці».

Ми сподіваємося, що лікар виявиться досить сумлінним, щоб таку високу оцінку своєї особи з боку пацієнта приписати тим надіям, які він зміг навіяти хворому, і розширенню інтелектуальних обріїв пацієнта завдяки несподіваним і свобододайним відкриттям, які принесло з собою лікування. За таких обставин аналіз можна провадити з великим успіхом, пацієнт розуміє, на що йому вказують, зосереджується на завданнях, які ставить перед ним лікування, щедро постачає матеріал спогадів та асоціацій, часом приголомшує лікаря певністю й точністю своїх тлумачень, — і можна вдоволено відзначити, з якою готовністю переймає хворий усі нові психологічні ідеї, які в світі загалом породжують найзапекліший опір із боку здорових людей. Доброму порозумінню під час аналітичної роботи відповідає і об’єктивне, зусебіч підтверджуване поліпшення стану здоров’я.

Але така чудова погода не може тривати дуже довго і якогось дня таки псується. Виникають труднощі при аналізі, пацієнт заявляє, ніби йому вже нічого не спадає на думку. Складається очевидне враження, що він уже не зацікавлений у роботі й нехтує даний йому припис казати все, що спадає на гадку, й не піддаватися при цьому ніяким критичним запереченням. Він поводиться так, ніби лікування його не обходить, ніби він не укладав ніякої угоди; хворий вочевидь чимсь переймається, але воліє берегти це для себе. Для лікування така ситуація дуже небезпечна. Ми вочевидь зі­ткнулися з украй сильним опором. Але що тут сталося?

Якщо є можливість знову прояснити ситуацію, ми дізнаємось про причину порушення: пацієнт переніс на лікаря інтенсивні ніжні почуття, які не можна обґрунтувати ані поведінкою лікаря, ані стосунками між ним і пацієнтом, які виникли протягом лікування. Природно, що форма, у якій виявиться ця ніжність, і мета, якої вона прагне, залежать від особистих обставин обох учасників. Якщо це дівчина і ще не старий чоловік, у нас створиться враження нормального кохання: адже цілком зрозуміло, що дівчина закохується в чоловіка, з яким багато буває на самоті й може розмовляти про інтимне, який перебуває у вигідній для себе позиції авторитетного радника, — і при цьому ми, либонь, не помітимо, що в невротичної дівчини слід радше сподіватись якоїсь перешкоди, що унеможливить кохання. Що більше особисті обставини лікаря й пацієнта відрізнятимуться від зображених у цьому прикладі, то дужче нас дивуватиме, що попри це ми в кожному випадку виявляємо ті самі почуття. Ще буде зрозумілим, якщо молода, нещаслива в шлюбі жінка справді відчує нібито серйозне кохання до свого ще не одруженого лікаря, якщо вона буде ладна піти на розлучення з чоловіком, щоб належати лікареві, або, в разі, коли існують соціальні перешкоди, надумає вступити з ним у таємні любовні стосунки. Такі речі трапляються й поза психоаналізом. І в таких ситуаціях нас украй дивують признання жінок та дівчат, які повідомляють про своє цілком певне ставлення до терапевтичних проблем: вони завжди знали, що їх може вилікувати тільки кохання, з самого початку лікування вони сподівалися, що завдяки цьому зв’язку життя нарешті подарує їм те, в чому досі так довго відмовляло. Лише задля цієї надії вони згодилися терпіти стільки мук протягом аналізу й подолали всі труднощі, пов’язані з необхідністю викладати свої думки. А ми тут додамо: «І легко зрозуміла все те, що, звичайно, сприймають дуже важко». Але такі признання приголомшують нас: усі наші розрахунки звіяно вітром. Невже ми не врахували найважливішого?

І справді, що більший ми здобуваємо досвід, то менше в нас змоги заперечувати цю поправку, яка присоромлює всю нашу науку. Попервах нам іще видається, що аналітичне лікування зіткнулося з якоюсь суто випадковою перешкодою, не пов’язаною з його метою і не спричиненою ним. Але, коли така ніжна любов пацієнта до лікаря послідовно трапляється в кожному новому випадку, зароджується навіть за найнесприятливіших обставин, коли існує просто гротескна невідповідність між пацієнтом і лікарем, — приміром, у підстаркуватої жінки до сивобородого чоловіка, — навіть там, де, на нашу думку, немає ніяких спокус, тоді ми полишаємо ідею про випадковий характер перешкод і визнаємо, що тут ідеться про феномен, найтісніше пов’язаний із самою природою хвороби.

Цей новий факт, який ми всупереч власній волі змушені визнати, ми називаємо переносом. Під цим ми розуміємо перенос почуттів на особу лікаря, бо не віримо, що ситуація лікування могла б виправдати такі почуття. Ми радше припускаємо, що ця готовність походить з іншого джерела; вона була вже сформована у хворого і вхопилася за нагоду аналітичного лікування, щоб

1 ... 105 106 107 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вступ до психоаналізу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вступ до психоаналізу"