Читати книгу - "Твердиня"

наблизитись упритул до таємниці, хочу… — Сивочолий закусив губу, несфокусовано туплячись у стіну кімнати.

— І що тоді, коли ваша таємниця буде розгадана?

Наступні слова Сьома прокручував у голові сотні разів, одначе ні у вигляді Джейсона, ні у виразі його обличчя, ні в тому, як він їх проказав, не було навіть натяку на насмішку чи іронію.

— Мабуть, тоді я володітиму світом.

«Прибацаний», — подумав Семен, слідкуючи, щоб скепсис не проникнув на обличчя. Він не вникав у суть сказаного, вважаючи слова чоловіка повною маячнею.

— Числа важливі. — Джейсон повернувся з небес на землю. — Ми цілковито відрізняємося від тих, хто населяв Паїтіті, і числа — єдине, що може нас поєднати. Наша цивілізація пішла шляхом розвитку знарядь праці. Ми пристосовуємо світ під себе, змінюючи і руйнуючи його. Це неприродно. Ми викривляємо, вульгаризуємо суть речей. Задовго до нас, задовго до інків тут жила інша цивілізація. Цивілізація, що розвивалась іншим шляхом: ці люди проникали у сутність речей, вивчали природу такою, якою вона є, не змінюючи і не ламаючи її, а потім пристосовували знання і вміння до свого побуту. Не навпаки. Розумієш, Семе?.. І їхні знання викарбувані ось тут, — чоловік тупнув ногою, — в надрах Твердині.

Сьома змовчав.

— Скажу відверто, ти молодець. Ти менше ніж тиждень на Паїтіті і спромігся на ривок, на який мені не вистачило двадцяти років. Шкода, — в голосі сивочолого забринів щирий жаль, — що все даремно. Ти зробив грандіозне відкриття, тепер ми знаємо не лише про вісімкову систему, а й про запис дробових чисел, можемо «витягти» всі числа, проте це не наближає до розгадки таємниці. — Х’юз-Коулман зітхнув. — Уся проблема в базових категоріях. Що таке секунда?

частка земної доби. Але було б помилкою припускати, що одна секунда-з-Паїтіті дорівнює секунді в нашій цивілізації. Хто скаже, скільки «годин» було в їхній добі? Вісім? Шістнадцять? Тридцять дві? А скільки «хвилин» у годині чи «секунд» у хвилині? А раптом у них були субсекунди — мікроскопічні інтервали, на які ділилася секунда?.. Та ж ситуація з вимірюванням довжин. Що таке метр? Це просто платиново-іридієвий пруток у Міжнародному бюро мір і ваг[141] (на сьогодні, по суті, музеї), еталон, із яким порівнюємо решту розмірів. Але у того, хто створив Всесвіт, довжина не обов’язково вимірювалась у метрах, правда, Семе? Цивілізація Паїтіті порівнювала довжину з іншими еталонами, через це при тій самій суті, при тій самій величині, числа виходять різними. Аналогічно з масою. Кілограм? Це циліндр із уже згаданого платино-іридієвого сплаву з діаметром і висотою, що дорівнюють 39,17 мм. Це абстракція! І в цьому вся заковика. Ми по-різному міряли й обчисляли цей світ. Відтак, у нас із ними цілковито різний набір фундаментальних фізичних констант. Якби існувала константа, безрозмірна і в той же час глобальна, яка дала б змогу зачепитись за…

— Знаю таку, — випалив Сьома.

— Що? — Джейсон не очікував, що його перервуть. Очі забігали, він наче не тямив, де перебуває.

— Постійна тонкої структури[142].

— Що це, в біса, таке? — Джейсон бридливо скривився. Його страшенно роздратував той факт, що перед ним сидить шмаркач — незмірно молодший шмаркач, — який знає щось, чого не знає він сам.

— У вас є довідник із фізики? Хоч якийсь.

Джейсон відірвався від столу, зник у сусідній кімнаті і через хвилину приніс Семену дві книженції: страшенно потріпану «Handbook of physical constants»[143] (під редакцією Сідні П. Кларка) з незрозумілою яскраво-червоною діаграмою на матовій твердій обкладинці, і другу — у кращому стані, але також далеко не нову — Thomas J. Ahrens «Global Earth Physics: A Handbook of Physical Constants»[144] із кострубато намальованим темно-коричневим глобусом. Погортавши перші сторінки, росіянин дізнався, що книга Сідні П. Кларка видана у 1966 році, а «Global Earth Physics» Томаса Дж. Аренса — у 1995-му. Хлопець зупинився на останній, новішій. Відшукав потрібний розділ, швидко перегорнув кілька сторінок і ткнув у розкриту книгу.

— Ось.

Палець впирався у статтю під заголовком «Fine-structure constant».

Нижче йшло пояснення кожної величини, що входить у формулу: e — елементарний електричний заряд, 1,602·10−19 Кл; ћ = h/2π — приведена стала Планка, 1,054·10−34 Дж·с; c — швидкість світла у вакуумі, 299792458 м/с; εо — електрична константа, 8,854·10−12 Ф/м.

— Вона точно безрозмірна?

Хлопець провів нігтем під значенням 7,29735·10−3:

— А ви не бачите?

Джейсон телющився в книгу і… нічого не робив. Вдруге за день Семен загнав його в малознайомий і незвичний емоційний стан, цього разу — в розгубленість.

— І що тепер? — невиразно пробуркотав він.

Постійна тонкої структури a є однією з найбільш загадкових констант. Її ввів у фізику Зоммерфельд у 1916-му при створені теорії тонкої структури енергії атома. Спочатку a була визначена як відношення швидкості електрона на нижчій борівській орбіті до швидкості світла. З розвитком квантової теорії стало зрозуміло, що таке спрощене бачення не розкриває суті постійної тонкої структури. Донині походження цієї константи, як і її фізичний зміст, не розкрите.

Сьома переписав значення a в блокнот, прибравши експонентську частину.

— Я «пережену» цю константу у вісімковий вигляд і запишу цифрами з Паїтіті, після чого ви накажете всім, хто працює під землею, шукати схожий набір символів на стінах, на виробах із золота тощо.

— Ти думаєш, вони були аж настільки розвинутими, що знали цю константу?

— Я можу лише сподіватись.

— Гаразд. А далі?

Росіянин подивився на Джейсона.

— Поняття не маю. Але хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тонкої структури дає можливість зачепитись, відштовхуючись від неї, можна спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким воно було в розмінностях Паїтіті, — і далі одну за одною видобувати відомі нам фізичні константи, а за ними… — Сьома зробив паузу, обдумуючи, що збирається сказати, — …а за ними також ті, що нам невідомі.

Помучившись хвилину, хлопець видав на гора «вісімкову версію» постійної тонкої структури:

І лише відсторонившись і зиркнувши на запис у блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитись фіаско.

— А-а-а-а-ай… — Хлопець видав звук одним горлом, не розтуляючи щелеп.

— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше не силкувався встигнути за лавиною думок росіянина,