Читати книгу - "Сніговик"

про це, він смикнув двері, але ті не піддалися. Ключ був у замку, але Ракель ніколи не замикала морозилку. Він згадав про Фінньой, набрав у груди повітря і повернув ключ.

Харрі устиг помітити блиск металу й відразу відчув біль – щось різонуло його по обличчю й відкинуло назад. Ніж? Він упав на спину між двома купами брудної одежі, а людина вже вилізла з морозилки і стала над ним.

– Поліція! – вигукнув Харрі і підняв револьвер. – Не рухатися!

Постать заклякла з піднятою рукою:

– Ха… Харрі?

– Олег?

Харрі опустив револьвер і побачив, що в хлопчика у руці біговий ковзан.

– Я… я думав, що Матіас повернувся, – прошепотів Олег.

– Де він? – Харрі скочив на ноги.

– Не знаю. Він сказав, що ми незабаром побачимося, і я подумав…

– Звідки у тебе ковзан?

Харрі відчув у роті металевий присмак крові й намацав криваву ранку на щоці.

– Лежав у морозилці, – криво посміхнувся Олег. – Мені так набридло тримати їх на сходах, що я взяв та заховав їх під горошок. Ми ж горошок ніколи не їмо.

Він рушив за Харрі до сходів, кажучи:

– Добре, що я ковзани нагострив зовсім недавно, – мені вдалося звільнити руки. Із замком я не впорався, однак проколупав кілька дірок, бо дихати ставало зовсім важко, і лампочку вивернув, щоб, коли він прийде, світла не було.

– А тепло твого тіла розтопило лід, і вода потекла назовні, – сам собі пояснював Харрі.

Вони вийшли до передпокою. Харрі взяв Олега за плечі, відчинив двері й сказав:

– Бачиш світло у вікні? Біжи до сусідів і сиди у них, поки я по тебе не прийду. Гаразд?

– Ні! – рішуче відповів Олег. – Мама…

– Слухай! Краще, що ти можеш зробити для мами, – піти звідси негайно.

– Я хочу її знайти!

Харрі схопив Олега за плечі й стиснув їх так, що в хлопчика від болю виступили сльози.

– Якщо я сказав бігти – значить бігти, дурню! – промовив він тихо, але, мабуть, з такою внутрішньою люттю, що Олег вражено закліпав, від чого сльоза зірвалася в нього з вій і впала на щоку.

Хлопчик різко повернувся і вилетів з дверей, миттєво зникнувши у темряві під снігопадом.

Харрі узяв рацію і натиснув кнопку виклику:

– Говорить Харрі. Ви ще далеко?

– Біля «Грьоссбанен».

Харрі упізнав по голосу Гуннара Хагена.

– Я в будинку, – повідомив Харрі. – Під’їжджайте, але не входьте, поки не скажу. Прийом.

– Прийнято.

– Відбій.

Харрі пішов на звук, який так само чувся з кухні. У дверях він спинився, дивлячись на тонку цівку води, що лилася зі стелі. Вода здавалася сірою від побілки, краплі несамовито стукотіли по кухонній стільниці.

Чотирма великими стрибками Харрі подолав сходи на другий поверх. Підкрався до дверей спальні. Вдихнув. Поглянув на дверну ручку. З вулиці вже чулося виття поліцейських сирен. Крапля крові з рани на щоці плюхнулася на підлогу.

У нього виникла думка: логічно, якщо тут все і скінчиться. Тут, біля цих дверей, біля яких він стояв у такому самому сірому нічному світлі тисячу разів. Хоча й обіцяв прийти раніше, але не міг вирватися з роботи та з’являвся, коли вона вже спала. Харрі акуратно натискав на дверну ручку, чудово знаючи, що наприкінці ручка все одно гучно дзвякне, як не намагайся цього уникнути. І вона прокидалася та дивилася на нього сонним поглядом, щоб він відчув себе винним. Він прослизав під ковдру, притискався до її тіла і відчував, як воно м’якішає, полишає пручатися. Ракель починала задоволено стогнати, але ніяк не могла остаточно прокинутися, так що йому доводилося цілувати її сильніше, трохи покусуючи, бути її покірним слугою, поки вона нарешті не всідалася зверху, тоді вже не здавалася сплячою королевою, стогнала жалібно та водночас пристрасно.

Він узявся за ручку, звернувши увагу, що долоня миттєво пригадала цей дотик, пласку прямокутну форму. Вкрай обережно натиснув униз. Зачекав, поки вона не дзенькнула знайомо, штовхнув, але… щось було не так. Ручка не піддавалася. Підтягнули пружину, чи що? Він обережно відпустив ручку. Нахилився й припав до замкової шпарини. Темрява. Шпарину хтось заткнув.

– Ракель! – гукнув він. – Ти тут?

Нема відповіді. Харрі приклав вухо до дверей. Йому здалося, що він щось почув, але впевненості не було. Він знову взявся за ручку. Побарився. Передумав і рішуче вирушив до ванної поруч із спальнею. Відчинив віконце й протиснувся крізь нього надвір. Крізь залізні ґрати спальні лилося світло. Харрі став на край рами, напружив м’язи ніг і підтягнувся до вікна спальні. Пальці марно намагалися вчепитися за колоди, сніг бив прямо в обличчя, танучи на щоках і змішуючись із кров’ю, яка все ще точилася з рани. Рама прогнулася під ним, ось-ось трісне. Рука обмацувала стіну п’ятиногим павуком. М’язи живота боліли від напруження. Він подивився униз, знаючи, що під тонким шаром снігу на нього чекає асфальт.

Кінчики пальців наткнулися на щось холодне.

Зовнішні залізні ґрати.

Протиснув два пальці між прутами. Три. Потім другу руку. І повис, упершись ногами в стіну, щоб не перенапружувати руки. Нарешті він зміг зазирнути до спальні. Мозок відмовлявся сприймати побачене, але Харрі знав: перед ним шедевр, ескіз до якого йому вже знайомий.

Широко розплющені очі Ракелі здавалися чорними проваллями. На ній була сукня глибокого червоного кольору. Кольору кампарі… кольору кошенілі. Голова Ракелі закинулася, ніби вона намагалася зазирнути за високий паркан, але з цього положення вона дивилася униз, на нього. Плечі заведені назад, і Харрі здогадався – мабуть, лікті зв’язані за спиною. Щоки надуті – у роті ймовірно кляп. Вона сиділа на плечах величезного сніговика. Її оголені ноги чіплялися одна за одну на його грудях, м’язи ікор судомно напружилися. Ракель не могла собі дозволити впасти. Не можна їй було падати, тому що навколо шиї у неї стирчав не сірий дріт, як у Елі Квале, ні, це виблискувала розжарена до білого металева петля. Від чорного пластмасового руків’я, в якому зникали обидва кінці розжареної петлі, до гачка в стелі над самою головою Ракелі тягнувся шнур. Другий кінець шнура тягнувся через усю кімнату до дверей. Там він був прив’язаний до ручки. Шнур був тонкий, але міцний, тому Харрі відчув його, коли спробував натиснути на ручку з того боку. Якби тільки він відчинив двері або хоча б натиснув на ручку до самого кінця, розжарений до білого метал відтяв би Ракелі голову.

Ракель дивилася на Харрі незмигно. Обличчя виражало нестяму та безмежний жах. Петля була затісною, голову з неї вийняти вона не могла. А якби опустила голову хоч