Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

його. Але я підтримав. І теж злорадно зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:

село Васюківка, вул. Гагаріна, 7,

Гребенюк С. І.

У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:

— Га-га-га-га-га!

Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...

І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточ-ках скільки хочеш. І можеш взагалі... Але скоро ти узнаєш...

Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів «Київ». Скоро...

— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...

— Цить! — роздратовано перебив я його.— Ходімо швидше.

— Да-да, приготуватися ж треба... Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.

З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митюлеч-ку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцинея! Ну й горь ти разом з нею!

Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська «Смена»,,він робив нею пар-шивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутит#7 його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:

— Класний апарат... Автоматична експозиція... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!

Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.

Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба!

Ні!

— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!

Антончик неохоче простягнув мені апарат.

— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька^.

— Може, кілька років? — уїдливо спитав я.— Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.

— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.

— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид... І взагалі — не дратуй мене, бо...

Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну поре-пану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.

До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька — чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолютно необхідна.

Кладовище наше край села. З вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок («Щоб покійники не порозбігалися»,— жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків ніякої загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного...

А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не кладовищенський вигляд. Може, тому що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю. Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.

З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. «І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки».

І ще ті ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем), росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.

«Це,— казав він,— не просто лелеки. У них соцзмаган-ня з безносою. Вона, бач, людей