Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

шляхтич, нарівні зі своєю братією з інших регіонів, цілком відповідав висміюваному в освічених колах кінця XVIII ст. типажеві сармата старопольського, котрий виголошує довжелезні промови страхітливою сумішшю польської і латини, їсть і впивається до нестями, а на сеймиках рубається шаблею з сусідом.

До європейських явищ другої половини XVII – середини XVIII ст. слід віднести і фанатизацію релігійного життя, якої не уникла Річ Посполита. За виразний приклад служить "полювання на відьом": за підрахунками Богдана Барановського, серед відьомських процесів у Коронній Польщі, що закінчувалися загибеллю жертв, на толерантне в релігійному відношенні XVI ст. припадає лише 4 %, натомість 46 % – на XVII ст. і 50 % – на першу половину – середину XVIII ст. Аналогічних цифр по Україні не виведено, проте можна припускати, що й вона не лишилася осторонь від "хвороби віку". Наприклад, Львів 1754 р. побив своєрідний рекорд у виданні безглуздої літератури про диявольські підступи. Саме тут була опублікована 4-томна енциклопедія ксьондза Бенедикта Хмельовського "Nove Ateny albo Akademia wszelkiej sciencji pełna" ("Нові Афіни, або Академія, наповнена різноманітним знанням"), що містила поради, як розпізнавати відьомські прикмети, різновиди чар і т. под. Спалах фанатизму був одним з симптомів ширшого явища – екзальтації релігійних почувань, нахилу до багатолюдних церковних відправ і торжеств, особливого пієтету перед чудодійними культами (наприклад, впродовж XVIII ст. на території Речі Посполитої відбулася урочиста коронація 29 богородичних ікон, а вперше такий церемоніал був проведений 1717 р., утверджуючи культ Ченстоховської Матері Божої як "королеви Польщі"). Пієтетизація суспільства, без сумніву, мусила дати відчутний поштовх до розчинення православної шляхти в католицькому загалі, тим більше, що в ідеалі "сармата-шляхтича-католика" не було місця іновірцям. Специфіка релігійності новонавернених русинів-католиків спеціально не досліджувалась, однак є підстави поставити під питання звичне твердження про їх агресивний прозелітизм стосовно власних підданих (який дійсно мав місце в добу перших навернень кінця XVI – початку XVII ст.). Наприклад, вельми характерно звучать звинувачення, сформульовані на адресу окраїнних панів у щоденнику шамбеляна королівського двору Мощенського, який писав:

З-поміж магнатів жоден не мешкав в Україні, а який – то за все життя ні разу не побував… Не дбаючи про публічне добро, вони воліли, щоб у їхніх маєтностях будувалися церкви, а не латинські костьоли, бо церкви їм нічого не коштували, окрім наданого громаді дерева на будівлю, тоді як облаштування латинського костьола дороге…

Факт, зафіксований Мощенським, промовистий: шляхта не нав'язувала простолюду власної віри. Інакше було з католицькими монастирями, які дійсно осаджувались на руських теренах досить широко. Однак фундуючи їх, багатії навряд чи вибудовували далекосяжні плани примусової католизації, як полюбляла стверджувати радянська історіографія. Йшлося про більш прозаїчні речі: монастир ставав престижним місцем поховання фундатора та членів його родини, постачав капеланів на потреби панського двору, забезпечував обслуговування церковних урочистостей та святкових відправ, врешті – засвідчував добрі вчинки й побожність своїх доброчинців, зміцнюючи їхній престиж в очах суспільства.

На кінець XVIII ст. припадають і перші прояви "дивацтв" серед осіб польського походження, які починали визивно ідентифікувати себе з українською старовиною. Початок цьому, схоже, поклав "князь-козак" Авґуст Яблоновський (1769–1791), син новогрудського воєводи, народжений у Дрездені, а вихований у м. Ляхівцях на Волині під опікою дворака Стефана Матюшенка. Оселившись у материнському маєтку в м. Стеблеві (нині Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.), князь у 1788 р. під іменем Миколи прийняв унію, відпустив оселедця і звільнив частину підданих від панщини, утворивши з них надвірний козацький загін з 500 вершників. Лишається нагадати, що "дивацтва" такого роду, набувши рис усвідомлюваної тенденції, невдовзі переростуть у масовий рух польської та сполонізованої шляхти, який поверне українському народові Рильських, Антоновичів, Старицьких, Косачів та багатьох інших.

* * *

Життя українських міст XVIII ст., на відміну від шляхетського, виглядає доволі безбарвним. Занепад міських осередків як вогнищ економіки й торгівлі, характерний взагалі для Речі Посполитої кінця XVII–XVIII ст., не обминув і України. Абсолютна більшість поселень міського типу, чисельність яких примножилася ще століття тому, так і залишилася дрібними приватновласницькими населеними пунктами з символічною формою самоврядування і переважним складом населення, що займається не ремісничим, а сільськогосподарським виробництвом. Так, у Волинському воєводстві у 70-х роках XVIII ст. приватним власникам належало 90,4 % поселень міського типу, у Брацлавському – 98 %, у Київському – 69,7 %, у Подільському – 77,2 %. Статус мешканців цих міст фактично дорівнював становищу селян-підданих, а ремесло, яким вони займалися, було підпорядковане потребам панського двору та задоволенню попиту власної сільської округи. Вільні, або так звані королівські міста набагато більшою мірою, ніж колись, відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала міське самоврядування, втручалася в дії магістратів, обкладала міщан податками й повинностями поверх норми. Паралельно спостерігається розклад міського самоврядування зсередини, що знаходило вияв у падінні авторитету виборних влад, їх корумпованості, хабарництві, фінансових порушеннях. Загальновизнаним серед дослідників є й той факт, що помітно впав життєвий рівень городян, а відтак погіршився стан забудови, деґрадувало міське шкільництво і форми міського життя в цілому. Українська маґдебурґія старілася на очах, перетворюючись на реліктовий анахронізм, а на зовнішній поштовх до її оновлення не доводилося сподіватись через загальноекономічний спад у заклопотаній проблемами виживання державі.

Новою сторінкою в житті приватних міст стало закладання на їх території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали вільнонаймані робітники. Так, Потоцькі в Тульчині відкрили фабрику ординарних сукон, а в Махнівці – панчішну, екіпажну і крохмальну фабрики, Чарторизькі в Корці – фабрику фаянсу, що дорівнює англійському, Плятери в Немирові – фабрику полотна і т. д. Ці мануфактури поволі витісняли відповідні профілі міського ремесла, підриваючи цехову систему, котра й без того дихала на ладан. Мода на шляхетські резиденції в містах, розповсюджена з другої половини XVII ст., тягла за собою контингенти панської обслуги та інший чужорідний для міста елемент (наскільки поширеною була згадана мода, може служити приклад Перемишля, де на початку XVIII ст. з 31 ринкової кам'яниці 15 належало шляхті). Панські піддані збільшували прошарок населення, непідвладного магістратам і взагалі чужого в міському середовищі, що також призводило до деградації самоврядних традицій.

Окремої уваги варті міжетнічні взаємини в містах. В цілому належить відмітити поступове затухання конфліктних протиріч між поляками й українцями, ще недавно характерних для західноукраїнського регіону, де одні й другі мешкали в особливо близькому сусідстві. Це, без сумніву, стало наслідком масового переходу українського населення в унію, що тягло за собою відміну дискримінаційних обмежень на зайняття виборних посад в самоврядних органах та інші форми активної участі в міському житті.

Нову виразну барву в етнічну палітру міст починають додавати євреї,