Читати книгу - "Холодний Яр"

сала. Наші харчеві запаси посту не передбачали. Зрештою, дід архірейським тоном «розгрішив», хоч сам не їв ні кулішу на обід, ні вечері.

— Ви ще молоді — вам Бог простить. А я можу день самою кутею прожити.

По вечері нікому не хотілося спати. Ходили і попід землею, і над землею «в гості» із землянки в землянку, колядували, оповідали один одному, як коли хто свят-вечір проводив. Бурлаки обмінювалися з чигиринцями оповіданнями про різдвяні звичаї своїх місцевостей. В кожному із тих твердих сердець, закованих в панцир суворих звичаїв ліса і боротьби, ожили того вечора спогади про теплий родинний кут, про близьких, що, сидячи десь за свят-вечірнім столом, згадують синів і братів, що зарилися під землю в холодноярському лісі.

Коло десятої прибула вістка, що «ударники» вскочили на хутори і, оглянувши кільканадцять хат, поїхали через Мельники на Медведівку. Може будуть вертатися через Мельники — можна підловити.

Петренко махнув рукою.

— Хай роззухвалюються. Попадуть ще нам буденного дня.

Коло півночі вбіг у землянку задиханий вартовий:

— Вовки!

— Що! що! — посипалося з лежанки.

— Вовки! Із півтора десятка, та голодні видно — просто на нас полізли.

Якби для ілюстрації, крізь відчинені двері донеслося з проходу довге понуре виття.

— Я одному по зубах прикладом дав, — кричав у прохід з поверхні «Дайош», що був другим вартовим, — хотів, свиня, на груди скочити!

Вартові пам'ятали наказ не стріляти в жадному випадку. При наближенні ворога треба тихо сповістити землянки. А стріляючи по вовках, не тільки свій табор сполощилиб, а й другі табори, що могли почути стріли.

Дід взяв свою рушницю.

— Давно сірих братчиків у нашому лісі не було. Мать із Чорного, або й ще здальша забігли. А шапки та рукавиці — добрячі з їх шкури.

— Підождіть, діду, — одізвався Петренко, — стріляти не будем. Повиють тай побіжать дальше, а робити переполох на цілий ліс із-за дурного вовка — годі...

За хвилину прибігли другі вартові із-за стайні.

— Вовки! На рушниці лізуть.

Петренко послав підземним ходом козака до Василенка, щоб забрав обі стійки з протилежного боку в проходи до землянок. Поки сірі вовки витимуть на нашому терені, самі будуть нас сторожити від наближення червоних вовків.

Непрошені гості завили вже у корчах, поблизу землянок. Взявши на всякий випадок карабінки, виходимо із Петренком і Андрієм на ступеньки проходу, не показуючись над землею. Вартових послали до землянки. Поміж корчами поблискували паристі вогники вовчих очей, що повільно посувалися до підземної стайні. Зачуяли сірі коней. Зачуяли й коні ворога, тривожно заіржали. Глухе іржання зпід-землі підбадьорило чотириногих партизанів: жадібно завивши, тіні і вогники посунули скоріше, голосно ляскаючи щелепами. Якийсь, видно старий вовчило, виткнувся на видну нам поляну між корчами коло першого проходу до стайні і голосно ляскаючи зубами, витягнувши струнко хвіст, потягнувся нога за ногою до проходу. Затримавшись на хвилинку, поліз в прохід. Кілька тінів розсілися півкругом на снігу перед проходом. Коло дальших проходів чутно теж виття і ляскання щелепів. Хоч двері у проходах до стайні були замкнені зсередини, Андрій сходить до землянки і, на всякий випадок, посилає козаків попід-землею до стайні. Сходжу і я — не оплачувалося мерзнути. Якийсь «фільозоф», лежачи на лежанці, повчає товариша, що брав рушницю іти до стайні.

— Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш.

— А тож — одізвався дід — припни, Петре, припни. Господарка — хвалити Господа, а поганого рябка на припоні не маємо.

Зійшов до землянки і Петренко, виславши в прохід вартових.

— І де вони у чорта взялися, саме на Різдво? — Клопотався хтось із кіннотчиків.

Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.

— Ге-де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи пускати — так не то тобі вовки з цілого світа збіжаться, а й льви із Галандії прибіжать.

— Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти — що? — одізвався хтось з круга.

— Припняти! Дурню один! Та ти знаєш, що таке лев? — Лев цілого бика на один лик ковтає. А тобою, от тільки перекусивби, як пес мухою.

Прийшов козак із стайні, сказав, що вперто добиваються до дверей. В одному місці дряпають землю над стайнею.

Петренко закомандував «атаку». Чоловік двадцять, вискочивши із землянок, з гулюканням і свистами, відігнали вовків від стайні. Відскочивши дальше в корчі, сірі завели пекельний концерт.

Чорнота, лежачи на лежанці, приклав до рота руки й протяжне завив, як правдивий вовк. Ізскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.

— Добра думка! Отамане! Наше вороняче крякання забагато хлопців у хатах знає. Можуть і ударники довідатися. Робимо нове гасло!

Приклав до уст руки:

— А-у-у-у-у!.. — Ну — ти! — кивнув до першого зкраю кіннотчика, — вий!

Козак приклав руки:

— А-у-у-у-у!

— Ну — ти!

— А-у-у-у-у!

Завив третій, десятий...

Одні вили краще, другі гірше, та з усіх «диригент» був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі. Чорнота дратувався.

— Ну — ще раз!

— А-а-а-а-у!

— Та не «а-а-а-у!», дурню чортів, — так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє! А-у-у-у-у!

— А-а-у-у!

— Зле!

— Щож ти, Климе, — встряв у науку дід, — у церкві «іже херувими» хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...

Клим відсапнув.

— У церкві, діду, що іншого. Там високо — розананс іде... А тут що? Руку підніс — і вже стеля, — немає де голосу розгулятися.

— А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити — щоб розананс попід купол гуляв!

— Не перешкаджайте, діду, — перебив Андрій, — ну ти... ти... ти...

— А-у-у-у! А-а-у-у-у!

— Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити! Розпахнув навстіж двері. Вовки завили і сольо, і гуртом. — Чуєте? Зрозумійте своїми дубовими головами, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться! Усе те в голос вкладає. Ну — Климе!

— А-а-у-у-у-!

— Щоб ти луснув! Та слухай же, дубино, як той виє!

Дід не втерпів.

— А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного на дяка — може скоріше переймуть ніж від тебе.

Землянка вибухнула реготом. Андрій хвилювався.

— Ну чого іржиш один