Читати книгу - "Непрохані"

Він мав тут чітку мету.

— Привіт, Маркусе, — промовив він, знімаючи пістолет, який тримав у руці, з запобіжника. — Цього разу ти мене впізнаєш, правда ж?

Дівчинка розвернулася і побігла до дверей у протилежному кінці зали.

— Час померти! — закричав їй услід чоловік. — Знову!

Ґері побіг за дівчинкою.

Я розвернувся до чоловіка.

— Хто ти в біса такий?

Він підняв пістолет і вистрілив у мене — мимохідь, не сповільнюючи кроків, ніби заздалегідь вважаючи мертвим.

Медисон промчала до дверей, назад у темряву, й закружляла у звивах і поворотах чорних коридорів. Тут вона була мов хитрий лис у своїй угіддях. Вона погано розуміла, хто вона, власне, така, ледве відчувала своє тіло, яке натикалося на стіни, вдарялося, падало. Тіло бігло, бігла і вона — внутрішньо, крізь власний розум, що уже не був безпечним прихистком.

Протягом кількох хвилин вона чула позаду кроки, бачила світло, але на цю мить відірвалася від переслідувачів, заховалася в лабіринті коридорів, добре знайомих Маркусові й геть незнаних для Шепарда і для того, іншого чоловіка. Для Шепарда — того, хто підійшов до неї на пляжі та пробив у її розумі діру, крізь яку в світ увійшов Маркус. Тепер Шепард хотів її вбити, і схоже було на те, що він знає, як це робиться.

Тож вона слушно йому не вірила, ха-ха.

Вона перечепилася через щось тверде і впала — долілиць, розкинувши руки.

Ставши на ноги, вона раптом збагнула, що вже була в цьому місці. Впізнала його за запахом.

Що означало, що вихід з цієї будівлі — на волю — лежить за дверима на тому кінці кімнати.

Вона так утомилася від поневірянь останніх днів! Узагалі від того, що живе. Вона рухалася вперед тільки тому, що боялася, а от чоловік усередині неї не боявся. Він не боявся ні темряви, ні мертвих дівчаток, взагалі нічого, він навіть не розумів як слід, що таке страх. У жодному зі своїх життів. Він так багато бачив, він знав це місце ще до того, як воно з’явилося, коли тут були тільки дерева, скелі й води. Це місце належало йому. Все належало йому, все служило його забаганкам. Принаймні він був у цьому впевнений.

Не все, твердо вирішила Медисон.

Продираючись через купи мотлоху, вона зі сльозами зірвала з себе пальто. Більше воно їй було не потрібне. Не потрібна була ця кров на ньому. То не вона вмовила маму його купити. Не треба їй було пальто, їй треба були мама й тато. І якщо вона колись побачить їх знову, то тільки собою.

Вона жбурнула пальто на підлогу і негайно зупинилася, стиснувши коліна.

Ну звісно. Маркус хотів зберегти свого записника, а записник був у кишені пальта. Він не хотів його тут кидати, потребував його.

Медисон зраділа, що змогла його розсердити, і тут їй спало на думку дещо краще.

Вона дістала з кишені запальничку, стала навколішки і піднесла її до пальта, якраз туди, де лежав у кишені той дурний записник з усіма тими словами й підрахунками, які нічого їй не говорили. Коліщатком запальнички вона клацнула незграбніше за нього, бо він палив, а вона — ні.

Головне, що вона трималася. Він намагався відвести її руку, але вона трималася, опираючись його волі кожним м’язом, поки нарешті пальто не загорілося. Кругом усе було сухе, і вона запалила на додачу ще купку сухих, запліснявілих книжок.

Вогонь швидко поширювався. Вона засміялася, закричала, бо голову ніби розкололо навпіл, а потім чорна хмара поглинула її.

Відчуття при цьому таке, ніби тебе вдарили кувалдою, до якою причепили канцелярську кнопку.

Куля поцілила мені у ліве плече, жбурнувши на перший ряд лавок. На мить перед очима все почорніло, удар по потилиці здався болючішим, ніж стріляна рана.

Я сильно вдарився об підлогу і перевернувся, спробував зіпертися на ліву руку, але в ній ніби розбилося якесь суцільне скло. Я схопився за край дерев’яної лави правою рукою, зіп’явся на ноги.

По куртці стікала кров, всю руку пекло. Біль у голові моментально витіснив інший, дужчий, і я знав, що далі справи з плечем ставатимуть тільки гіршими.

Я забіг у коридор у кінці кімнати. Різкий поворот одразу вкинув мене у цілковиту темряву. Проте я чув, як Ґері гукає десь попереду, і рушив на голос.

За наступним рогом мої кроки зазвучали інакше, приглушеніше, і я зрозумів, що потрапив у приміщення десь такого самого розміру, як попереднє. Я витяг телефон і ввімкнув його. Освітлюючи собі шлях слабким сяйвом екрана, поплентався уперед.

У цій залі стільців не було, скоріше тут було щось на кшталт комори чи передпокою іншої зали. Я пробіг її з кінця в кінець.

Там були ще одні двері, що вели у наступний короткий коридор, який мав два виходи. Мабуть, я поблизу тих тунелів, що привели нас із Ґері до великої зали.

З одного з коридорів почувся високий чи то сміх, чи то зойк. Дівчинка. Потім крик — кричав не Ґері. Напевно, той чоловік, що мене підстрелив. До нього я хотів дістатися якнайшвидше.

Я по черзі посвітив у обидва виходи і побачив на стіні кров. У той коридор я й звернув. Здається, він вів трохи вгору. Пробігши трохи, я відчув