Читати книгу - "Адвокат негідників"

засвоїв, що не варто марнувати час, аналізуючи, чому судді роблять вчинки, які вони роблять.

Усі прочекали принаймні годину, не знаючи нічого про причину затримки, аж тут підхоплюється судовий розпорядник і закликає до порядку. Її Честь волочеться до свого місця так, ніби вже несе на собі жахливий тягар відповідальності, і каже всім сідати. Без вибачень, без пояснень? Виголошує деякі вступні зауваження — нічого, що хоча б здаля скидалося б на нове, а коли видихається, каже:

— Пане Манчіні, можете опитувати вибірку від сторони штату.

Макс миттю підхоплюється і пихато походжає уздовж дерев’яних перил, які відділяють нас від глядачів. Судова зала знову повна: по один бік дев’яносто двоє присяжних, по другий — принаймні стільки ж репортерів і глядачів. Навіть попід стінами стоять. У Макса рідко буває така аудиторія. Він починає жахливий сентиментальний монолог про те, яка честь для нього просто бути в цій кімнаті, представляти інтереси порядних людей нашого міста. Почуття честі, почуття обов’язку, і ще багато почуттів. За кілька хвилин я помічаю, як деякі присяжні починають супитись і кидають на нього промовисті погляди: «Цей чувак не жартує?»

Після того, як він надто довго говорить про себе, я поволі встаю, дивлюсь на Її Честь і кажу:

— Пані суддя, може, на цьому досить?

— Пане Манчіні, — погоджується вона, — у вас є якісь питання до вибірки?

— Звичайно, ваша честь. Я не думав, що ми так поспішаємо, — відповідає він.

— О, ми не поспішаємо, але я справді не хочу гаяти час.

Це сказала суддя, яка запізнилась на годину.

Макс починає зі стандартних питань щодо попередньої роботи в журі присяжних, щодо досвіду перетину з системою кримінального правосуддя і щодо упереджень щодо поліції і правоохоронних органів. За великим рахунком, це марнування часу, бо люди рідко відкривають свої справжні почуття за подібних обставин. Однак це дає нам вдосталь часу, щоб придивитися до присяжних. Тадео, за моєю вказівкою, цілі сторінки списує нотатками. Я теж дещо записую, але я, передусім, стежу за мовою тіла. Кліфф зі своїми помічниками розташувалися на лавах по той бік проходу, вони звертають увагу на все. У мене вже склалося враження, що я знаю цих людей, особливо перших сорок, вже багато років.

Макс хоче знати, чи хтось із них коли-небудь судився. Стандартне запитання, але не важливе. Це ж, як не крути, кримінальний суд, а не цивільний. Близько п’ятнадцяти з дев’яноста двох визнають, що в минулому подавали до суду. Готовий битись об заклад — є ще принаймні п’ятнадцять, які не зізнаються. Адже це Америка. Який чесний громадянин ніколи не подавав до суду? Макса, здається, відповідь вражає, ніби він справді натрапив на родючий ґрунт, в якому можна покопирсатися. Він допитується, чи їхній досвід спілкування із судовою системою якось впливатиме на їхню здатність приймати рішення у цій справі.

Ну ти даєш, Максе. Усі люблять позиватися. І ми робимо це без усяких образ на систему. Та наступними беззмістовними запитаннями він відволікається ще далі.

Винятково на зло йому піднімаюся й кажу:

— Ваша Честь, чи не могли б ви нагадати пану Манчіні, що це кримінальна справа, а не цивільна?

— Я знаю! — гиркає Макс, і ми обмінюємося грізними поглядами. — Я знаю, що роблю.

— Продовжуйте, пане Манчіні, — озивається Її Честь. — А ви сядьте, пане Руд.

Макс стримує лють, не огризається. Перемкнувши передачу, він переходить до більш чутливої тематики. Чи був хто-небудь з ваших близьких родичів коли-небудь засуджений за насильницький злочин? Він перепрошує за те, що торкається настільки особистих питань, але він не має вибору. Будь ласка, пробачте йому. Із задніх рядів повільно підносить руку присяжна номер вісімдесят один.

Пані Емма Гаффінгауз. Біла, п’ятдесят шість років, диспетчер компанії з перевезень вантажів. Її 27-річний син відбуває 12-річний термін за пограбування будинку, вчинене під дією наркотиків. Як тільки Макс помічає її підняту руку, тут же викидає свою і благає:

— Прошу вас, без подробиць. Я знаю, що це дуже особисте і, впевнений, для вас це болісна тема. Скажіть лише таке: ваш досвід з системою кримінального правосуддя був задовільним чи незадовільним?

Та невже, Максе? Можна подумати, ми тут заповнюємо анкети про задоволеність споживачів.

Пані Гаффінгауз повільно підводиться й каже:

— Я вважаю, система повелася з моїм сином справедливо.

Макс ледь не перелазить через перило, щоб побігти й обійняти її. Тримайтеся, люба, тримайтеся. Яке схвалення сил добра! Прикро, Максе, та вона тобі не допоможе. Ми й близько не дійдемо до номера вісімдесят один.

Присяжний номер сорок сім піднімає руку, встає, каже, що його брат відсидів за ґратами за розбійний напад і, на відміну від пані Гаффінгауз, на нього, Марка Воттбурґа, кримінальний процес не справив хорошого враження.

Та Макс все одно розлого йому дякує. Ще хтось? Рук більше нема. Насправді є ще троє, припускаю, що мені про них відомо, а Максу — ні. Це підтверджує, що моє дослідження краще за його. А ще це сигнал для мене, що ці троє не зовсім передбачувані.

Макс продовжує в тій же манері цілий