Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 130
Перейти на сторінку:
заволодіти Пуща.

— Та навіщо тобі була потрібна одна з нас? — запитала я, досі спантеличена. — Ти ж міг просто… — я зігнула долоню у пригорщу.

— Не будучи прив’язаний до долини сам — ні, — відповів він, неначе цього пояснення було цілком достатньо. Я нерухомо застигла біля нього, і в мені здійнялося сум’яття. — Тобі не потрібно бентежитися, — додав він, жахливо помилившись у розумінні. — Якщо нам удасться пережити цей день, ми знайдемо спосіб виплутати тебе з цього.

Він провів долонею назад над сріблястими лініями, стираючи їх знову. Ми більше не говорили — я не знала, що сказати. За якийсь час його дихання вирівнялося під моєю щокою. Нас звідусіль оточила непроглядна пітьма важких оксамитових запон, неначе ми лежали всередині його замурованого серця. Я вже не відчувала міцної хватки страху, але мені натомість боліло. В очах пекло кілька сльозинок, гарячих і жалючих, ніби вони намагалися вимити якусь тріску, та їх для цього було не достатньо. Я мало не шкодувала, що не пішла нагору.

Я насправді не думала про те, що буде після, після того, як ми зупинимо Пущу та виживемо; здавалося, думати, що буде після чогось настільки неможливого, безглуздо. Але тепер я усвідомила, що зовсім не продумавши це, мало не уявила місце для себе тут, у вежі. Свою маленьку кімнатку нагорі, як я радісно нишпорю лабораторією та бібліотекою, знущаюся із Саркана привидом-нечупарою, що лишає свої книжки не на місці й нагло відчиняє його великі двері, а ще змушує його ходити на весняні гуляння та залишатися достатньо довго для одного-двох танців.

Я вже знала, не маючи потреби виражати це словами, що мені більше немає місця в домі моєї матері. Проте я знала, що також не хочу проводити свої дні у блуканнях світом на збудованій на ніжках хатинці, як розповідали казки про Ягу, чи в королівському замку. Кася хотіла бути вільною, мріяла про те, щоб їй був відкритий увесь широкий світ. Зі мною такого ніколи не було.

Та мені також не могло бути місця тут, із ним. Саркан замкнувся в цій вежі, забирав нас одну за одною; він користався з нашого зв’язку, а все заради того, щоб йому не довелося встановлювати такий самому. Він не просто так ніколи не спускався в долину. Мені не було потрібно, аби він казав мені, що не може прийти до Ольшанки та потанцювати в хороводі, не пустивши коріння сам, а він його не хотів. Він століття тримався осторонь за цими кам’яними стінами, сповненими давніх чарів. Можливо, він дозволить увійти мені, та йому потрібно буде замкнути двері за мною знову. Врешті-решт він уже робив це. Я виготовила собі мотузку з шовкових суконь і чарів, щоб вийти, та я не могла змусити його вилізти з вікна, якщо він цього не хотів.

Я відсіла від нього. Його рука випорснула з мого волосся. Я розсунула задушливу запону й вислизнула з ліжка, взявши з собою одне з простирадл, аби обгорнутися. Пішла до вікна, відчинила віконниці й висунула голову і плечі на відкрите нічне повітря, бажаючи відчути вітерець на обличчі. Він не прийшов; повітря довкола вежі було спокійним. Дуже спокійним.

Я зупинилася, вчепившись руками за кам’яне підвіконня. Була середина ночі, було ще зовсім темно, більшість багать, на яких щось готували, згасли або були пригашені на ніч. Я не бачила нічого на землі внизу. Послухала старі кам’яні голоси стін, які ми побудували, та почула, про що вони стривожено шепочуть.

Я швидко кинулася назад до ліжка й розбудила Саркана, поштурхавши.

— Щось не так, — сказала я.

Ми похапцем одяглися; «ванасталем» виростило чисті спідниці від моїх гомілок угору та зашнурувало в мене на талії свіжий ліф. Саркан тримав у руках мильну бульбашку, маленьку копію одного зі своїх вартових, читаючи їй повідомлення:

— Владе, швидко піднімай своїх людей: там намагаються щось зробити під покровом ночі.

Він запустив її з вікна, дмухнувши, і ми побігли; доки ми досягли бібліотеки, у шанцях унизу вже повсюди запалювали смолоскипи й ліхтарі.

Утім, у Марековому таборі їх майже не було, крім тих, які тримали нечисленні вартові, та ще однієї лампи, що сяяла всередині його шатра.

— Так, — промовив Саркан. — Він щось робить.

Він повернувся до столу й виклав із півдесятка томів про оборонні чари. Проте я залишилася біля вікна та вдивлялася вниз, суплячись. Я відчувала, як збираються чари, схожі на Солині, та було й щось інше, щось, що повільно рухалось у глибині. Я досі нічого не бачила. Лише кількох вартових на сторожі.

Усередині Марекового шатра між ліхтарем і стіною пройшла якась постать і кинула на стіну тінь, якесь обличчя у профіль — жіночу голову з високо нагромадженим волоссям і гострі вершини обруча на ній. Я, задихаючись, відсахнулася від вікна, ніби вона мене побачила. Саркан здивовано подивився на мене у відповідь.

— Вона тут, — сказала я. — Королева тут.

Часу на роздуми про те, що це означає, не було. Марекові гармати жахливо заревли бризками жовтогарячого вогню, а коли перші гарматні ядра врізались у зовнішню стіну, полетіли грудки землі. Я почула, як Соля гучно кричить, а тоді світло спалахнуло в усьому Марековому таборі: люди жбурляли вугілля в солом’яні матраци й трут, які розклали в ряд.

Навпроти моєї кам’яної стіни раптово з’явилася стіна з полум’я, а за нею стояв Соля; його білі шати були заплямовані жовтогарячим і червоним світлом, що здіймалося з його широко розведених рук. Обличчя в нього скривилося від натуги, неначе він підіймав щось важке. Я не чула його слів за ревом вогню, та він читав якесь заклинання.

— Спробуй зробити щось із цим вогнем, — сказав мені Саркан, швидко позирнувши один раз униз. Він різко повернувся до свого столу та витягнув один із десятка сувоїв, які приготував учора, — заклинання для ослаблення гарматного вогню.

— Але що… — почала я, та він уже читав, довгі заплутані склади текли музикою, а в мене скінчився час на запитання. Зовні Соля зігнув коліна та підняв руки так, ніби кидав великий м’яч. Уся вогненна стіна підскочила у повітря та кинулася за стіну до шанця, в якому зігнулися баронові люди.

Їхні репет і крики здійнялися разом із тріском полум’я, і я на якусь мить завмерла. Небо вгорі було широке й надто вже ясне, всіяне зорями від краю до краю, і ніде не було жодної хмаринки, з якої я могла б витиснути дощ. У відчаї я побігла до глека з водою — подумала, що, можливо, якщо я здатна виростити бурю з однієї хмари, то можу виростити і хмару з краплини.

Я налила води собі у зігнуту долоню та прошепотіла над нею заклинання дощу, кажучи краплям, що вони можуть бути дощем, вони можуть бути бурею, рясною зливою, доки у мене на долоні не замерехтіла твердою ртуттю калюжка. Я викинула свою пригорщу

1 ... 105 106 107 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, що не мають коріння"