Читати книгу - "Темна матерія"

і зробимо, — каже він.

Телефон починає тремтіти в неї в руках.

Мені хочеться повільно роздерти його на шматки.

Джейсон каже:

— Люба, там хтось у коридорі хоче мене бачити, мені треба бігти.

— Гаразд.

— Побачимось увечері.

Не побачишся.

— Побачимось увечері, Джейсоне.

Вона закінчує розмову.

Я стискаю її руку й кажу:

— Подивись на мене.

У неї розгублений, пригнічений вигляд.

Я кажу:

— Я знаю, в тебе зараз голова йде обертом.

— Як ти можеш бути одночасно в Лейкмонті й сидіти тут прямо переді мною?

У неї гуде телефон. На дисплеї з’являється повідомлення про прибуття нашого замовленого таксі.

Я кажу:

— Я все поясню, але зараз нам треба сісти в цю машину й забрати сина зі школи.

— Чарлі в небезпеці?

— Ми всі в небезпеці.

Здається, це допомагає їй оговтатись.

Я підводжуся, подаю їй руку й допомагаю встати зі стільця.

Ми йдемо через вестибюль до виходу з відділка.

Чорний «Ескалейд» припаркований край тротуару метрів за шість попереду.

Проштовхуюсь у двері й тягну Даніелу тротуаром до бездоріжника з незаглушеним двигуном.

Від нічної бурі не лишилось і сліду, принаймні на небі. Різкий північний вітер порозганяв хмари й залишив після себе яскравий зимовий день.

Я відчиняю задні пасажирські двері, залізаю слідом за Даніелою, яка дає водієві в чорному костюмі адресу школи Чарлі.

— Будь ласка, їдьмо туди якомога швидше, — каже вона.

Скло у вікнах дуже тоноване. Коли ми від’їжджаємо від відділка, я дивлюсь на Даніелу й кажу:

— Треба надіслати повідомлення Чарлі, щоб він знав, що ми їдемо, й приготувався.

Вона знову береться за телефон, але в неї й досі трусяться руки, не даючи їй набрати текст.

— Зачекай, дай-но я.

Я беру її телефон, відкриваю СМС-додаток, знаходжу останню переписку між нею і Чарлі.

Друкую:

«Ми з татом їдемо, щоб прямо зараз забрати тебе зі школи.

Часу на оформлення дозволу немає, просто попросись у вбиральню, виходь і будь біля школи. Ми будемо на чорному „Ескалейді“. Побачимось через 10 хвилин».

Наш водій виїжджає з парковки на вулицю, яку вже очистили від снігу, і тепер тротуар сохне під яскравим зимовим сонцем.

Через пару кварталів проїжджаємо темно-синю «Хонду» Даніели.

За нею, через дві машини, я бачу чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, який сидить за кермом білого фургона.

Обережно виглядаю в заднє вікно.

Позаду нас їде машина, але дуже далеко, і я не можу розібрати, хто там за кермом.

— Що там? — питає Даніела.

— Хочу переконатись, що за нами ніхто не їде.

— А хто може за нами їхати?

Її телефон вібрує, отримавши повідомлення, і даючи мені можливість не відповідати на її питання.

ЧАРЛІ, зараз:

«Усе добре?»

Я відповідаю:

«Усе гаразд. Пояснення при зустрічі».

Я обнімаю Даніелу й міцніше пригортаю до себе.

Вона каже:

— У мене таке враження, що я сплю, мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Що відбувається?

— Ми поїдемо в безпечне місце, — шепочу я. — Де зможемо поговорити сам на сам. І тоді я розповім вам із Чарлі все.

_____________

Школа Чарлі — це неоковирна цегляна будівля, щось середнє між божевільнею і замком у стилі стімпанк.

Коли ми під’їжджаємо, він сидить на сходах перед входом у школу й дивиться в телефон.

Я прошу Даніелу зачекати, виходжу з машини й іду до свого сина.

Він підводиться і збентежено дивиться на мене.

На мою подобу.

Я міцно стискаю його в обіймах і кажу, забувши про все на світі:

— Боже, як я за тобою скучив.

— Що ти тут робиш? — питає він. — Що з машиною?

— Ходімо, нам треба йти.