Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

ти мене продавав. Тому і втекла — від гріха подалі. Цікава гра слів, як ти вважаєш, Василю? Що таке гра слів, пам’ятаєш? Ні? Ну, то пусте.

Дана випросталася, але не замовкла.

— Я чому прийшла, Васю — ти не думай, не тому, що скучила за тобою. І не тому, що хотіла дізнатися, як тобі велося увесь цей час — на самоті. І скільки дружин ти поміняв, щоб самоти тієї позбутися, а скільки зі світу звів — на все це мені глибоко плювати. Мені твій друг потрібен, Семен, отой, що так мене й не скуштував. Збрехав ти йому, Васю. Казав, що мені тринадцять років, старе м’ясо підсовував… гріх тобі. Та бачу, що дарма я тут з’явилася. Хоча… з тобою здибалися, двома словами перекинулися — все ж таки втіха.

Василя вже бив дрібний дрож, він безпорадно округлював уста, з-під запалених повік витікали сльозинки, і Дана, несподівано усвідомивши, що вона мало не садистка, тішилася цим його болем, просто-таки живилася ним і не могла зупинитися.

— Що таке, сонечко? Ти боїшся мене, чи що? Та не бійся ти так, бо ще помреш — таке горе буде. Але не біда. Я тобі все одно нічого не зроблю. Не тому, що не можу. А просто… не знаю, чому. Бруднитися не хочеться.

— Ось дивлюсь я на тебе, Васю, — Дана знову схилилася до нього, — і думаю: як це так сталося, що висять твої рученьки, як кишки, паштетом набиті, і ніженьки не ходять, еге ж? І язик не повертається… Так от, дивлюсь я на все це і думаю — як же тобі, сіромасі, важко! Ані в морду комусь зацідити, ані бабу трахнути, про самогон, який-не-який, я взагалі мовчу — Олька, курва така, не наливає… Тяжко. Не життя, а одне слово — животіння. Чи не так, Васю? Ох і жаль мені тебе! Просто серце розривається! Шкода, допомогти нічим не можу — дозволу на зброю ще не маю.

Василь почав конвульсивно смикати схиленою на лівий бік головою.

— Та вгамуйся, кажу тобі, Васю — довше проживеш. Хоча мені це байдуже, бо про дядю Сеню, на жаль, ти мені вже нічого не розкажеш. Цілком очевидно, втім, що це був твій, як сказав би Ден, ситуативний знайомий. Ні, ну, звісно, перетиналися десь — може, машину в твоєму гаражі ставив… А це, до речі, ідея — про гараж. Хоча стільки часу минуло, навряд чи хтось згадає товстого підсвинка на ім’я Семен… Скажи мені, Васю, а чи збереглися якісь документи, чи він авто своє по блату заганяв?

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.

— Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав — порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану — то вже філософія, а я — математик. Так, таки стала математиком — пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де — ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була — моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице — воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова — жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося — чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою — безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала — просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але — а тут ти мені, мабуть, не повіриш — світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш — навряд чи, але ж дива бувають — ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці — це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…

Зібравши, вочевидь, останні сили, Василь трохи схилився над ручкою коляски, на яку Дана поклала свою візитку, і заходився дихати над нею — часто, уривчасто, з хрипом. За якусь мить клаптик паперу злетів таки на підлогу, і Василь затих, хоча й не зміг вирівнятися. Неждана схопила його за плечі й буквально втиснула у спинку крісла. Той протестуюче квакнув.

— Нечема ти, Васю. Яким був, таким і лишився. З грака лебедя не зробиш, як казав Денис, хоч би й вибілиш — так розмір не той. На все добре. Не проводжай мене, я ще пам’ятаю, де тут вихід. Ви, холера ясна, хоч би квартиру перепланували,