Читати книгу - "Хмари, Нечуй-Левицький"

тій картині якийсь лицар та панна обнімаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечері освітлювать ту картину ззаду! "Та то Фауст та Маргарита", - шепотить нишком мені Галя. - "То це в неї такі образи?" - шепочу я до своїх. Ото я заглянула через двері в спальню, а там ліжко, як цяцька, і скрізь повишивані гарусом килими і на підлозі, і на стіні, а в кутку на полиці знов той образ! але багато більший! І там цілується лицар з панною! А святих образів коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панія, певно, й сама ласа до тих лицарів та поцілунків! Я тоді з нудьги пішла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навіть мої черевики видно.

Дивлюсь, а я й справді в чорному скинулась на черницю. Тільки в дзеркалі я додивилась, що я й справді трохи якась куца; бо спідниця на мені трохи куца. Треба буде нижче спустить спідницю. Коли це двері рип! Входить панія, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тілиста, аж огрядна.

Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квітками, неначе покрівець до церкви на аналой, а сама в ясно-сірій сукні. З погляду якась ніби витрішкувата, чи видроока, чи надута. В ясній сірій сукні вона чогось скинулась на мою сіру корову. Ще й навіщось надула здорові губища. Чисто тобі моя сіра стара корова! Я трохи не сказала: "Бицю, бицю! на хлібця!" Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубів, бо хотіла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночі болів. А вона волоче те покривало аж по підлозі, а в другій руці держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здорові баньки та й питає:

- В вас багато собак?

Я ж очі витріщила на неї з дива та й кажу:

- Вже чого, чого, а цього добра в мене доволі: аж п'ять!

- Аж п'ять! Невже аж п'ять? - крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму підлогу.

- Аж п'ять, - кажу я, - одна на ланцюзі коло стані, а чотири бігає по дворі.

- То ви їх всіх приведете на моє подвір'я! То мені не можна буде й у свій двір вийти? - аж крикнула вона на мене.

- А то навіщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двір! - кажу я і почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввічливими словами.

- То ви, певно, приїхали з села? - питає вона.

- Атож! Авжеж з села, - кажу я, - я не тутешня.

- А дітей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильців з дітьми. Діти кричать, верещать, пустують по дворі, лазять в мій садок, зривають вітки, крадуть овощі. А маленькі діти то плачуть, то ревуть, та не дають мені ні читать, ні до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.

"Пху на тебе, сатано, - думаю я. - В тебе, бачу, й діти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло". - "Ви, певно, думаєте, що це я наймаю квартиру?" - кажу я до неї.

- А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, - каже вона гордовито, - ходять, вирипують мені хату, а квартир не наймають.

- А в вас багато вже пискунів? - питає вона в Галі. Галя почервоніла, осміхнулась та й мовчить. А я таки не втерпіла, бо вже почуваю, що мене й злість бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й я капітанша, може, і краща за неї, та й кажу: "Та вони оце тільки що побрались".

- Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не підуть діти. А як підуть діти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в домі дерев'яні перегородки меж кімнатами, то мені усе чуть. Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти. Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, [83] то я зараз-таки їх і попроганяла з двора, - каже вона. А що вже заправила за дві кімнатки з перегородкою, то неначе за батька.

- Та як вас на ймення та на прізвище? - питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислиці покуштувала.

- Та вона ж з бюрократії й, надісь, вона чула десь, як по салонах потріпують моє ймення, - сказав Радюк. - Ця мене й на квартиру не прийняла б.

- Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! - каже Павло Антонович та мерщій з покоїв, а ми з Галею й собі давай хутчій тікать. Од цієї вередливої пані! й поли вріж та тікай! Така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!

- Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, - сказав Радюк. - Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був у Києві предсідателем, а потім директором в банку та наудив рибки на сто тисяч усякими хабарами, за добрих давніх часів, ще й йому дали село, одняте в одного польського дідича, повстанця.

- Сто тисяч! Ой боже мій, як багато! Я б і не піднесла! - аж крикнула панія Висока.

- Виудив і ставок, і млинок, і вишневий садок, і дім. А тепер його удовиця сидить в норі та тільки ссе лапу, обмочену в зібраний мед, неначе ведмідь. Небіжчикові дала казна на виплат на сорок год конфісковане на Волині в польського повстанця дідича ще друге село. Теперечки в неї тільки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постіль, то читає до світу французькі романи.

- А які ж іще ви бачили