Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 54

Після сну мені важко сфокусуватися. Я сідаю на ліжку, прикриваюся ковдрою, хоча одягнена в нічнушку. Богдан уважно дивиться й чекає відповіді, якої в мене немає. Я взагалі не розумію, про що він говорить, що миттю йому повідомляю.

— Лєро, — він говорить це так, що в мене всередині все перевертається. — Мені ніколи. Абсолютно ніколи добувати з тебе правду, тому ти або говориш, або забираєшся з мого дому. Я тебе попереджав про зв’язок з Ігорем.

— Про який збіса зв’язок ти говориш? — не витримую. — Вчора я отримала записку, після чого відразу подзвонила тобі, чи ти забув? Далі прийшла твоя Ліка, як ніде нічого, і повідомила, що про все те, що сталося, мені розповіси ти.

— Ти її бачила? — жорстко запитує Богдан. — Ліка в істериці, двох слів сказати не може.

Мене ж сковує спазмом. Я ні сказати нічого не можу, ні поворухнутися. Пригадую самовдоволений вираз обличчя Ліки й раптом розумію, що якщо хтось з Ігорем і працює, то тільки вона.

— Вчора вона була в адекватному стані, — заперечую, щойно приходжу до тями.

— Де записка? — запитує тим часом Богдан.

— Порвала і викинула, — відповідаю, усвідомлюючи, яку дурість зробила.

Богдан усміхається, відвертається, починає ходити кімнатою, розгойдуючи мої й без того не міцні нерви. Я починаю хвилюватися, нервувати, усвідомлюючи, що моя подальша безпека й життя залежать від того, чи повірить він мені. А судячи з дій, Богдан ні краплі мені не довіряє, навіть думки не припускає, що може бути винен хтось інший, крім мене.

Стає недобре від його пронизливого погляду й поведінки, яка вже не просто говорить, воно волає про глибоку недовіру. Я встаю з ліжка, підходжу до шафи, дістаю свій одяг, щоб зібратися й піти. Я не хочу залишатися в його домі. Настя мала рацію, мені варто було поїхати. Богдан ніколи не буде мені довіряти, а я не хочу щомиті доводити йому, що не брешу.

Стягую з себе нічнушку, залишаючись в самій білизні, натягую штани, кофту, дістаю курточку, але Богдан мене зупиняє.

— Що ти робиш? — запитує зі злістю в голосі.

— Ти сказав, щоб я або говорила, або забиралася з твого життя. Мені немає чого сказати, крім того, що я не винна, тож мені краще піти.

— Цей цирк не спрацює, — зауважує Богдан.

— Я не збираюся влаштовувати цирк. Я просто хочу піти. Відпустиш? — киваю на його руку, що утримує мою.

— Припини. Тобі достатньо розповісти, що ти пообіцяла йому. Що маєш зробити. Передати інформацію про мене чи…

— Нічого! — кричу, відштовхуючи його. — Ти почуєш мені, ні? Я нічого йому не обіцяла, тому що не розмовляла. Хочеш записку? Іди походи під вікнами, пошукай шматочки, вони мають там бути.

Мене колотить від його недовіри до мене. Богдан же навіть не намагається, хоча з одного боку його можна зрозуміти. Можна, але я не можу. Навіть уявити неспроможна, що має статися, щоб я так ставилася до нього, щоб зневірилася і гнула свою лінію.

Мені боляче. Так нестерпно боляче. І я розумію, що заслужила на таке ставлення, що сама побудувала все це, що отримую те, чого прагнула, але… невже він не може повірити навіть після того, як я пообіцяла, що більше ніколи не буду брехати. Що не зв’яжуся з Ігорем. Я ж тут, у його домі, немов на долоні. Чекаю кожного дня, що він повернеться з абсолютно іншим настроєм, що припинить мені дорікати в тому, чого я не робила.

Я все чекаю, що все буде як раніше, повернеться на круги своя.

Стикаюся поглядом із Богданом і розумію, що не повернеться. Нічого вже не буде таким, як колись. Він так дивиться на мене. З явним презирством, хоча не так давно я бачила в його очах бажання й любов. Можу заприсягнутися, що вони там були. Точно були. Я бачила. Але зараз там лише злість і ненависть. Я — джерело його проблем. Та, заради кого він наражає на небезпеку свою сім’ю.

— Я піду, — кажу тихо. — Не потрібно більше мстити.

— Думаєш, я тепер відступлюся? Після всього, що він зробив? Після того, як забрав тебе в мене.

— Я тут, — намагаюся донести до нього. — Тут, поруч, намагаюся довести тобі, що на все готова, що не винна в тому, що відбувається. Кому ти зібрався мститися?

Ніякої помсти я більше не хочу. Вона мені не потрібна. Я хотіла бачити Ігоря, який захлинається у власних інтригах, пожинає посіяний врожай, але більше не хочу. Не ціною того болю, який відчуваю. Я зранена, виснажена, мої душа й тіло знаходяться не в найкращому стані. Я більше не хочу помсти, не хочу квартиру назад, тому що просто не зможу там жити. Вона для мене чужа. Була рідною доти, поки там усе стояло на своїх місцях. Зараз же це просто приміщення, яке мені не потрібно. Салони… я змирилася, що вони не мої й ніколи не будуть. Впевнена, багато дівчаток звільнилися.

Тут, поруч із Ромою я зрозуміла, що більше не хочу боротися і мститися. Не хочу боятися вийти на вулицю і прогулятися в парку. Боротьбу час припиняти, але Богдан, очевидно, вважає інакше.

— Ти сам відбираєш у себе те, що дороге, — наважуюсь сказати йому. — Я тут, але ти мене відштовхуєш.

— Хочеш сказати, він просто так її відпустив?

— Послухай… Ліка єдина, то залишав цей будинок на весь день. Ти знаєш, де вона була?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍