Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

у напрямку, куди пішли імператорські. Іспанець думав, що ж він скаже великому генералу. Його сумління було чистим лише перед Богом.

???

Світлий перечекав велику битву під Гербштайном у глибокому яру приблизно за милю від місця бою, нервово пережовуючи викопані з землі корінці. Лише коли стемніло, він наважився висунути носа назовні. Побачивши, що навколо нікого немає, він сміливо вирушив пішки додому. Йому навіть не було шкода мула. Йому було шкода лише гульдена, якого йому так і не дав Ейве.

РОЗДІЛ XIII

Діставшись до імператорського табору, Еркісія одразу ж знайшов розміщення домініканців і, незважаючи на втому, приєднався до монахів, які в імпровізованому лазареті доглядали за пораненими в бою товаришами. Кілька годин він перев'язував, уділяв таїнство останнього помазання вмираючим, змивав кров і переносив ампутовані кінцівки до свіжовикопаних клоачних ям. Лише коли його ноги почали підкошуватися, брати-медики відвели його назад до одного зі спальних наметів. Там він звалився як підкошений, втомлений, як, мабуть, ніколи в житті.

Коли іспанець прокинувся наступного ранку, то зрозумів, що у нього немає вбрання, в яке можна було б переодягнутися, і був все в тих же подертих штанях і брудній сорочці. Броні для нього не було, оскільки більша частина спорядження пішла на поповнення, тож за браком кращого варіанту він позичив рясу в одного зі своїх братів. Відчував він себе дуже дивно, ніби не у своїй шкурі - він не носив церковних шат вже півроку.

Еркісія приєднався до групи монахів, які готувалися з'їсти сніданок, який складався з вівсянки на воді. Це були члени Ордену Проповідників, наймолодшого, якому було лише десяток років, і найбільш своєрідного відгалуження ордену – монахи, які, склавши найнижчі обітниці, готувалися майже виключно до бою, виключаючи більшу частину богословських дисциплін. Таким чином, їхні казармені звички давалися взнаки, аж ніяк не узгоджуючись зі святістю виконуваної ними функції, але Еркісія не зважав на це. Він їв кашу із задоволенням. Користуючись нагодою, він дізнався, що баланс битви був катастрофічним для Ордену: третина членів цього відгалуження була поранена або вбита, а чимала кількість ченців вищого рангу загинула, включаючи самого генерала Ордену, який намагався особисто підібрати вцілілих домініканців з хаотичного поля бою.

Йому не довелося довго чекати на відповідь, хто буде виконувати функції до обрання нового генерала. Поки він слухав солдатські анекдоти, до нього підійшов брат у легких обладунках, з перев'язаним плечем і рукою в перев'язі.

– Брат Домінік де Еркісія?

– Так, це я.

– Генерал ордену хоче бачити брата.

– А хто це зараз?

– Брат Ойген Тіленхайм.

Еркісія заскреготав зубами. Він боявся цього, але нічого не міг вдіяти – залишалося тільки сподіватися, що капітул проявить розум і не підтримає кандидатуру фанатика, яким, безсумнівно, був Тіленхайм. Хочеш – не хочеш, він підвівся, попрощався з братами і попрямував до невеликого намету в центрі табору, який слугував генеральним штабом.

Тіленхайм, з обпаленим волоссям і кривавлячим червоним порізом на щоці, неохоче привітався з ним і попросив розповісти про свою діяльність у Німеччині. Він уважно слухав, стоячи над столом, заваленим звітами про стан ордену після битви. Еркісія розповідав досить довго: він почав зі своїх дискусій з імперським генералом і закінчив своєю – незначною – роллю в битві під Гербштейном. Керуючись, як завжди, інтуїцією, він оминув лише одну деталь: самородок вірідію та послання Андреае, яке мав передати Серафіну Секкі. Коли він замовк, Тіленхайм подивився на нього з сумішшю гніву та недовіри.

– Я правильно зрозумів? Це все? Справді?

– Так, брате. Це все.

– Іншими словами, ти виїхав з Риму в січні з місією знайти шість арамейських манускриптів. Знайшов лише