Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

хвилююся. Просто не збираюся розповідати вам усе, що вам потрібно, поки мені загрожують Бугаї. Це зрозуміло?

— Ху-умф! Не розважати нас. Умф. Гаразд. Бугаї вас не з’їдати. Ми накладати вето на їхню дієту. Тепер розказати все?

— Звісно. Але спершу… — Рейчел звірилася із монітором автопілота. — В нас закінчується повітря для дихання. Потрібно сідати на планету. Це можливо? Ви можете повідомити про умови на поверхні?

— Звісно. — Створіння телепнуло головою, неначе смикано пародіювало кивок. — Вас не проблема, приземлятись. Речі могли змінитися. Краще стикуватися тут. Ми — Критики.

— Я шукаю одну людину, — додала Рейчел, яка вирішила скористатися фартом сповна, поки їй щастило. — У вас тут уже інстальовано комунікаційну мережу? Можете спробувати його знайти для мене?

— Могти існувати. Ім’я?

— Рубенштейн. Буря Рубенштейн.

Позаду неї щось зашуміло. Це перевернувся Василій, і його гамак гойднувся в зміненій інерційній моделі рятувального човника.

— Вибачити, — істота подивилася вперед. — Ім’я Рубенштейн? Революціонер?

— Так.

Мартін питально поглянув на подругу. Рейчел косо зиркнула, мовляв, поясню пізніше, хотіла сказати йому.

— Знати Сестра Буря. Сестра Сьома Меткий Розум. Мати справи з Екстропійне підпілля?

— Саме так, — кивнула Рейчел. — То ви скажете, де він?

— Навіть краще, — істота на екрані вишкірилася. — Ви приймати параметри орбіти, щоб зустрічатися. Ми вас туди проводити.

Позаду Рейчел прокинувся і сів Василій з круглими від здивування очима.

Адмірал не хотів на рятувальний човник.

— Н-н-н-н… — пускав він слину, гнівно дивлячись лівим оком, праве ж було розслаблене і позбавлене життя.

— Пане, будь ласка, не метушіться. Нам треба зайти на борт, — стурбовано визирав із-за його плеча Робард, неначе побоювався, що зараз у люк позаду них ввалиться кровожерливе лихо з багряними пазурами.

— Н-н-н-ніколи не здха-а-а… — ця спроба забрала в Курца надто багато сил, і його голова впала на груди.

Робард наліг на візок і проштовхнув його у тісну кабіну човника.

— Із ним буде все гаразд? — бентежно поцікавився лейтенант Косов.

— Хто ж знає? Просто покажіть, куди пристебнути візок, нам більшого і не треба. На землі буде більше можливостей допомогти йому…

У коридорі зовні жалібно квилили сирени, і Робард поморщився, коли йому заклало вуха. Косов потягнувся проз ще одного офіцера з нарукавними шевронами корветенкапітана і смикнув за аварійний важіль: зов­нішній люк рятувального човника зачинився.

— Що відбувається? — крикнув хтось із-під самого кокпіта.

— Розгерметизація в цьому секторі! Задраїти шлюз!

— Слухаюся задраїти шлюз. Адмірал на борту?

— Так. Летите?

Замість відповіді задраїлася палуба. Одною рукою Робард ухопився за пілерс, а іншою притримував візок адмірала, страхуючи під час крену човника. Прокотилася тріскотлива хвиля піропатронів, що визволили капсулу і втнули кабельну пуповину, яка припинала її до враженого корабля. Човник падав униз, падав у спеціальну прогалину в силовому полі викривленого корабельним рушієм простору, яке в іншому разі могло просто розшматувати крихітний апарат. Офіцери і жменька вибраних матросів чіплялися за все що можна, бо хто б не сидів у кріслі пілота, а здавалося, що його б’є електричним струмом і тому він грає фугу на маневрових двигунах, намагаючись вивести човник із-під крейсера. Потім із помірним дзижчанням увімкнувся основний двигун, і легка подоба сили тяжіння повернула всіх у правильну площину.

Робард зігнувся над інвалідним візком із тросом у руках.

— Допоможіть мені, хто-небудь, з адміралом, — попросив він.

— Що вам потрібно? — повернувся до нього лейтенант Косов, схожий у своєму пенсне на сову.

— Треба прив’язати візка. Потім… а де ми сядемо? На борту є лікар? Хазяїна потрібно негайно доправити в шпиталь. Якомога скоріше. Він дуже хворий.

— І справді. — Лейтенант поглянув на нього зі співчуттям, а потім перевів сонний погляд на адмірала. — Давайте мені.

Робард передав йому інший кінець тросу, і вони вдвох припнули візок до чотирьох рим-болтів, якими була всіяна палуба. Офіцери навколо обговорювали обстановку, акуратно діставали гамаки для аварійної посадки із верхніх відсіків і тихо гомоніли. На човнику панувала притлумлена, смиренна атмосфера. Їм пощастило вижити, але всі соромилися, що їм довелося покинути борт підбитого корабля. Те, що більшість з урятованих складали офіцери адміральського штабу, не лишилося непоміченим; справж­ні воїни продовжували перебувати на бойових постах і зараз звитяжно боролися з пошестю, яка пожирала крейсер навколо них. В одному закуті невтішно схлипував юний лейтенант, оточений зніяковілим мовчазним колом.

Адмірал нічого з того не розумів. Він щось плямкав і питально кашляв. До нього нахилився уважний Косов:

— Я можу вам чимось допомогти, мій адмірале? — запитав він.

— Боюся, вже нічим, — сумно промовив Робард. Він лагідно поклав руку на плече Курца, вирівнюючи командира в кріслі. — Хіба що хірурги зможуть йому зарадити…

— Він намагається говорити, — обірвав його Косов. — Дайте послухати.

Лейтенант нахилився ближче до обличчя старого воїна:

— Чуєте мене, пане адмірале?

— Кх-хе… — забулькотіло в адмірала у горлі.

— Не перенапружуйте його, благаю вас! Йому потрібен відпочинок!

Косов прикипів до денщика зловісним оком:

— Хоч хвилинку помовчте!

— Кх-худи м-м-ми… летимо?..

Робард смикнувся:

— Доповідаю, пане адмірале, сідаємо на поверхню планети, — відповів лейтенант. — Незабаром будемо в столиці.

Ні про флот, ні про обстановку, яка якнайменше давала надій приземлитися в столиці колонії, він не згадав.

— …обре… — Обличчя адмірала розслабилося, він заплющив очі.

— Мінох-х-ха… Дати їм чортів-ф-ф…