Читати книгу - "Червоний горобець"

було вставлене обличчя сенаторки Стефані Буше, фотографія кількарічної давнини. Рухомий рядок знизу екрана повідомляв: «Сенаторка від Каліфорнії померла від серцевого нападу у віці сорока п’яти років».

ЛЕБІДЬ. Найважливіший агент російської розвідки за останні п’ять десятиліть. Мертва. Серцевий напад. Маячня. Скоріше за все, скористалася ручкою, яку запросив Голов і яку дозволив видати сам Єгоров. Це справдешнє жахіття. Хто б міг подумати, що американці так швидко розкриють її? Та й хто міг передбачити, що в цю епоху після Холодної війни, коли агентами працюють зірки й досвідчені політики, розіграється настільки крутий, настільки жорстокий — настільки радянський — фінал справи ЛЕБЕДЯ? Єгоров сказав собі, що ще має вузеньке вікно для порятунку. За цю коштовну втрату відповідальність несе кріт із ЦРУ. Якщо Єгорову вдасться розкрити його, він ще може врятуватися.

Наразі лишилися два варіанти: начальник технічного відділу, Назаренко, що втрапив у пастку на канарейок, і куратор цього зрадника, Неш. Єгоров навів на телевізор пульт, щоб перемкнути канал. На екрані з’явилося чітке кольорове зображення Назаренка. Кожну секунду тих численних годин перевірки безпеки у камерах для допитів Бутирки було відзнято на відео, і Єгоров уже почав схилятися до думки, озвученої Зюгановим, — що смиканий технік неспроможний бути внутрішнім агентом ЦРУ. Запис показував побиття, наркотичні істерики, Зюганова у військовому мундирі, що схилився над суб’єктом. «Не питай», — подумав Ваня.

Необхідний шматок запису було відмічено, тож Єгоров перемотав до потрібного місця. Назаренко отупіло зізнавався, що обговорював катастрофічну нестачу робочих рук із начальником американського відділу генералом Володимиром Корчним. Корчной запропонував відправити до нього двох аналітиків, аби полегшити йому роботу. Під час розмови Назаренко показав Корчному один із дисків. Ні, він не перераховував диски після розмови. Але ж перерахунок слідчими показав, що бракує одного диска, він зник. Ні, безглуздо підозрювати Корчного в тому, що він взяв один із дисків. Це неможливо.

«Неможливо?» — подумав Єгоров.

Вони з Володею Корчним знайомі вже щось із двадцять п’ять років, ще з часів Академії. Корчной зарекомендував себе як неперевершений оперативний офіцер, тямущий, спритний, такий, що теоретично може стати таємним агентом ЦРУ і залишитись непоміченим. До того ж його закордонні відрядження могли б надати йому багато нагод зв’язуватися з американцями. «Неможливо», — подумав він. Назаренко може плюватися ще кілька місяців, давати більше імен, більше розмитих пояснень, більше зволікати і затримувати слідство. Єгоров ще зачепить із Зюгановим тему Корчного, проте зараз не час. Голов­ним об’єктом наразі є американець Неш. Ваніна ж небога вже прямує до Греції. Подивимось, що буде далі.

***

Домініка дивувалася з білого світла в повітрі Афін. У Римі сонце світило золотавим, м’якшим кольором. А це егейське світло тиснуло. Його відбивали будівлі, ним мерехтіли чорні дороги. Трафік у середмісті — таксі, вантажівки і скутери — розлився рідкою масою по Васіліссіс Софіас і розходився, ніби хвилі, що розбиваються об палі, навколо площі Синтагма і будівлі парламенту, спадаючи у менші вулички ближче до Плаки. Домініка вийшла з готелю і попрямувала схилом крізь гудіння вулиці Ерму, повз магазини з двоповерховими вітринами, в яких були виставлені світильники, спортивні сумки та шуби. На неї дивилися манекени у білих накидках із лисячого хутра, подаючи їй знаки нахиленими головами і сегментованими зап’ястями. «Будь обачна», — казали вони.

Домініка ретельно огледіла вулицю, переходячи її посеред кварталів, заходячи в двері, використовуючи дзеркала в магазинах одягу й окулярів, щоб категоризувати елементи на вулиці. Низенькі, смагляві, сорочки з коротким рукавом, вуса, запилюжені гумові тапки, миготливі чорні очі. Вона відчула запах смажених каштанів, почула скрипіння катеринки на коліщатах на розі. «Шукай іноземне обличчя, блакитні очі, слов’янські вилиці. Шукай коричневий рум’янець, жовте, зелене, сигнали небезпеки, обману, тиску».

Домініка була одягнена в синю бавовняну сукню з квадратною горловиною і чорні сандалі. В руці несла невеличкий чорний клатч, а очі закрила круглими сонцезахисними окулярами в чорній оправі. На лівому зап’ясті в неї був недорогий годинник із чорним циферблатом і простим браслетом. Волосся зібране — так прохолодніше в передобідню спеку, синьоока росіянка проводить контрспостереження перед зустріччю з представником супротивника.

Домініка звернула з Ерму на бічну вулицю, минаючи крихітні вітрини з виставленими у них релігійними уборами: золочені ряси, єпатрихилі й митри. На важких ланцюжках висіли срібні наперсні хрести, що поволі оберталися. На цих бічних вулицях вона була сама, після одного, двох, трьох поворотів. Попереду стояла невеличка візантійська церква Капнікареї, прямо посеред вулиці Ерму, побудована з широкої цегли, з поздовжніми вікнами і невеличким спадистим черепичним дахом. Домініка перейшла дорогу, спустилася на п’ять кроків — до рівня, на якому ця вулиця була в 1050 році до нашої ери, — і увійшла до церкви.

Всередині темна церква була крихітна. Фрески та ікони на арках пощерблені і вкриті мокрими плямами, павутинчасті візантійські літери здавалися їй блідо-червоними, ніби вицвілими від свічкового диму та фіміаму. Біля дверей стояв свічник із довгими помаранчевими свічками, деякі поприхилялися одна до одної. Домініка взяла свічку з найближчої купки і запалила її від вогню однієї з тих, що вже горіли у свічнику.

Перш ніж вона встигла вставити свічку в свічник, вигульк­нула ще одна рука і притулила гніт своєї свічки до вогника її. Домініка озирнулася й побачила Нейта, що стояв позаду неї. На обличчі в нього був іронічний вираз, а пурпурове гало нав­коло надавало йому схожості з одним із візантійських святих на облупаних фресках. Він приклав палець до губ, кивнув головою до виходу і вийшов у двері. Домініка почекала ще хвильку, поставила свічку, повернулася і вийшла у біле сонячне світло і шум міста.

Нейт стояв через дорогу, і Домініка підійшла до нього. Він виглядав дуже правильно, по-діловому, як офіцер розвідки на зустрічі зі своїм агентом. Домініка пригадала їхню близькість попереднього разу в Римі, і ще раніше в Гельсінкі. Тоді вони були коханцями, не лише шпигунами, і в цьому було щось життєве, гостре і справжнє.

Нейту ж згадувати про них було важче. Він переспав зі своїм агентом, наразив на ризик свою кар’єру, її безпеку, неабияк схибив. Форсайт і Ґейбл, люди, яких він поважав, попере­джали його, одначе він все одно ще раз покохався з нею в Римі, не в змозі спинитися, доки трансцендентальний Бенфорд сидів у сусідній кімнаті. Якась частинка його померла, коли її відкликали до Москви, і він винуватив себе за все те, що їй довелось пережити. А зараз вони повинні виконувати місію, а на її верхній губі осіла краплинка роси, і йому захотілося простягнути руку і торкнутися до неї.

Домініка бачила це з усією ясністю синестета. Вона стояла на відстані від нього, не подаючи руки, розглядаючи його очі й пурпурове світіння у повітрі навколо його голови. Вона знала, що він хоче бачити її своїм кадром, своїм джерелом, своїм агентом, та між ними було щось більше. Він не ворухнувся, тож вона вирішила поводитися професійно. Вони ще секунду постояли в розсипчастому світлі, відтак Домініка сказала: «Ходімо?» — і послідувала за ним, коли він повернувся й рушив вулицею.

Вони попетляли вузькими провулками до самого серця Плаки, звертаючи спершу ліворуч, потім праворуч, слідуючи на взір безцільним маршрутом, який би змусив будь-який хвіст заплутатись серед лабіринту пасажів, двориків і невеличких відкритих площ, оточених крамницями. З магазинів линула музика, двері були завішені