Читати книгу - "Егоїстичний ген"

— я підозрюю, що скоро він увійде до широкого вжитку серед біологів, а також, хочеться вірити, філософів, лінгвістів та інших і подібно до слова «ген» зможе стати частиною повсякденного спілкування.

Вибрано з дозволу В. Д. Гамільтона, SCIENCE 196:757-59 (1977).

© 1977 AAAS

Гени та меми

Джон Мейнард Сміт у журналі «Лондон ревю оф букс», 4—18 лютого 1982 року. (Уривок з огляду книги «Розширений фенотип».)

«Егоїстичний ген» незвичний тим, що, попри свою популярну манеру викладення, він робить оригінальний внесок до розвитку біології. Більш того, сам цей внесок був незвичного роду. На відміну від класичної роботи Девіда Лека «Життя вільшанки» — теж оригінального внеску в популярній формі — «Егоїстичний ген» не повідомляє жодних нових фактів. Не містить він і якихось нових математичних моделей — по суті, він взагалі не містить у собі жодної математики. Що він пропонує, так це новий погляд на світ.

Хоча ця книга доволі популярна і багатьом подобається, вона також викликала до себе сильну неприязнь. Більша частина цієї неприязні, на мою думку, випливає з нерозуміння або радше кількох нерозумінь. Найбільш фундаментальним із них є нездатність людей зрозуміти, про що ця книга. Так от, вона про еволюційний процес, а не про мораль, політику чи гуманітарні науки. Якщо ви не цікавитесь перебігом еволюції і не можете осмислити, як хтось всерйоз може думати про щось інше, крім людських проблем, то не читайте її: вона лише викличе у вас нікому не потрібний гнів.

Проте, якщо ви цікавитесь еволюцією, то одразу зрозумієте, що насправді Докінз детально розглядає природу суперечок, що точилися між еволюційними біологами протягом 1960-х та 1970-х років. Вони стосувалися двох близьких тем: «групового добору» та «родинного добору». Суперечку навколо «групового відбору» почав Вінн-Едвардс, який висунув припущення, що поведінкові адаптації були викликані «груповим добором» — тобто за рахунок виживання одних груп та вимирання інших…

Майже в той самий час В. Д. Гамільтон порушв інше питання про те, як діє природний добір. Він вказав, що, якби ген змушував свого власника жертвувати життям заради порятунку життя кількох родичів, то в подальшому мало б існувати більше копій цього гена, ніж якби самопожертва не відбувалася… Щоби створити кількісну модель цього процесу, Гамільтон увів концепцію «сукупної пристосованості», яка містить в собі не лише власне потомство індивіду, але й будь-яке додаткове потомство, вирощене родичами за допомогою цього індивіда, відповідним чином визначене за ступенем родинних зв’язків…

Докінз, хоча й визнає наш борг перед Гамільтоном, припускає, що він помилявся у своїй останній спробі підтримати концепцію пристосованості і вчинив би мудріше, прийнявши повноцінний погляд на еволюцію «очима гена». Він спонукає нас визнати фундаментальну розбіжність між «реплікаторами» — одиницями, точна структура яких реплікується в процесі розмноження — та «носіями»: одиницями, які є смертними та які не реплікують, але чиї властивості зазнають впливу реплікаторів. Основними відомими нам реплікаторами є молекули нуклеїнових кислот — зазвичай молекули ДНК — з яких складаються гени та хромосоми. Типовими ж носіями є організми собак, дрозофілів та людей. Уявімо тоді, що ми спостерігаємо структуру на зразок ока, котра явно пристосована для зору. Ми могли би обґрунтовано запитати, на чию користь еволюціонувало око. Єдиною прийнятною відповіддю, на думку Докінза, є те, що воно еволюціонувало на користь реплікаторів, відповідальних за його розвиток. Хоча, як і мені, йому більше подобається пояснення на рівні індивідуальних, а не групових переваг, він би із більшим задоволенням враховував лише переваги реплікаторів.

© John Maynard Smith, 1982

Примітки

1

Книга Остіна Берта та Роберта Тріверса «Гени в конфлікті: біологія егоїстичних генетичних елементів» (Гарвард Юніверсіті Пресс, 2006) вийшла надто пізно, щоби її ідеї потрапили до першого накладу цього видання. Вона, безумовно, стане визначальною довідковою роботою з цього важливого питання. (Прим. авт.)

2

«…всі спроби відповісти на це запитання до 1859 року нічого не варті…» — Деяких людей, навіть нерелігійних, образила ця цитата з Сімпсона. Я згоден, що, коли ви читаєте її вперше, вона здається напрочуд міщанською, брутальною та нетактовною, трохи схожою на фразу Генрі Форда: «Історія — це, так чи інак, дурниці». Але, не вдаючися до релігійних відповідей (я знаю їх, тож не переймайтесь), якщо вам справді доведеться замислитися над додарвінівськими відповідями на запитання: «Що таке людина?», «Чи існує сенс життя?», «Для чого ми живемо?», то чи зможете ви, власне кажучи, згадати хоч якусь із них, що й досі варта чогось, окрім (хай і суттєвого) історичного інтересу? Є такий феномен, як абсолютно неправильні уявлення, і саме такими помилковими були всі відповіді на ці запитання до 1859 року.

3

«Вона не є захистом певної моралі, що ґрунтується на еволюції». — Час від часу критики помилково сприймають книгу «Егоїстичний ген» як намагання представити егоїзм певним принципом, за яким ми маємо жити! Інші (можливо тому, що читають у книзі лише назву або ніколи не заглиблюються далі перших двох сторінок) приписують мені слова про те, що, подобається нам це чи ні, егоїзм та інші неприємні речі є невіддільною частиною нашої природи. Такої помилки легко припустити, якщо важати (як, схоже, з нез’ясовних причин робить багато людей), що генетична «визначеність» є чимось вічним — абсолютним і незмінним. По суті, гени «визначають» поведінку лише в статистичному сенсі (див. також «3. Безсмертні спіралі»). Чудовою аналогією є широко відоме узагальнення, що «червоний і не захмарений захід сонця — це на ясну й вітряну погоду». Може бути статистичним фактом, що гарний червоний захід сонця віщує назавтра чудовий день, але ми би не поставили на це велику суму грошей. Бо добре знаємо, що на погоду дуже складним чином впливають багато різних факторів. Жоден прогноз погоди не застрахований від помилок. Це лише статистичне передбачення. Ми ж не переконані, що чудова погода наступного дня незмінно визначається червоними заходами сонця? Тож чому ми маємо вважати, що щось незмінно визначається генами? Немає жодних перепон для того, щоб змінити дію генів іншими впливами. Детальний розгляд «генетичного детермінізму» та причин виникнення пов’язаних із ним непорозумінь див. у 2-му розділі книги «Розширений фенотип», а також у моїй роботі «Соціобіологія: Нова буря у чашці чаю». Мене навіть звинуватили у тому, що я запевняв, наче всі людські істоти є за своєю суттю чиказькими гангстерами! Але підставою для моєї аналогії з гангстером («1. Навіщо живуть люди?») було, звичайно, що:

Знання про те, в якому світі людина досягала успіхів, дещо пояснює вам про цю людину. Це не пов’язано з конкретними якостями чиказьких