Читати книгу - "Королева пустелі"

туркам не було діла до того, чи впроваджена у них система освіти належала Арнольду, колишньому ректору коледжу з міста Реґбі, чи двоюрідній бабусі містера Вупслі».

Щодо освіти дівчаток, то існувало декілька спеціалізованих шкіл, однак до вчителів, які там викладали, а це, безперечно, були чоловіки, громадська спільнота ставилася надзвичайно підозріло. Спершу у британців склалося хороше враження про тих учителів, однак це відчуття миттю зникло, коли виявилося, що вони насправді були такими хтивими, як усі й думали. Їх швидко замінили на вчителів-жінок, і в результаті відкрили п’ять шкіл для дівчаток. У віддалених провінціях офіцери дуже часто стикалися з незвичайними проблемами. У місті Діванії знайшли одного єдиного вчителя, який, як виявилося, не вмів ні читати, ні писати, а курдський освітній проект призупинили через відсутність сформульованої граматики чи орфографії. За вирішення цієї проблеми взялися офіцер з питань політики та загальноосвітньої підготовки в Сулейманії, майор Соан і капітан Фаррелл, яким довелося сісти й розробити елементарну читанку. На відміну від турецьких принципів, за яких до школи могли ходити тільки хлопчики-суніти, департамент освіти радісно приймав до державних шкіл хлопчиків усіх віросповідань. І всі уроки проводили арабською мовою. Громади сунітів, шиїтів, християн та євреїв просили відправити до шкіл їхніх власних учителів віри щоб до програми також були включені уроки релігії.

Вакуф, або департамент набожного спадку, як виявилося, був найбільшим утримувачем Месопотамії, хоча турки й залишили його скарбницю порожньою. Тепер, під егідою судової влади, його занехаяні маєтки та мечеті проінспектували, зареєстрували та відремонтували, а ще, на превелике здивування населення, виконали його первинні наміри та зобов’язання перед бідними людьми. Набожний спадок використовували для передбачених цілей, фінансові зловживання зупинили, а сунітський комітет обрали головним органом, відповідальним за релігійні та академічні аспекти. Значну частину спадку Удха, велику суму грошей, віддану «достойним людям» з Кербели та Наджафа королем Удха всередині дев’ятнадцятого століття, турки теж доправили до Константинополя, однак британський уряд перенаправив усі кошти за призначенням.

Гемфрі Бовмен, начальник управління загальноосвітньої підготовки, склав короткий опис Ґертруди, яка працювала в Багдаді приблизно в той самий час, що передає незабутні враження від її громадської позиції в арабській спільноті. Це було на своєрідному «домашньому заході» у будинку сера Едґара Бохмена-Картера, на який запросили близько п’ятдесяти знатних арабів. Серед них був лише один чи два гостя з Британії. Бовмен написав:

«Ми всі сиділи на стільцях, розставлених по периметру кімнати, як це прийнято робити тут, на Сході, і підводилися щоразу, коли прибував почесний гість. І от, нарешті, двері відчинилися й зайшла Ґертруда. Вона була дуже гарно вбрана, як і завжди, і вигляд мала воістину королівський. Усі чоловіки підвелися, а вона обійшла всю кімнату, потискаючи руки по черзі кожному арабу і промовляючи декілька доречних слів. Ґертруда не лише знала всіх їх на ім’я... вона знала, що кожному з них потрібно було сказати».

Бути гарно вбраною ставало для Ґертруди все важче й важче. Вона часто мусила прокидатися з першими променями сонця, щоб пришити ґудзики й заштопати одяг, який доводилося дуже часто прати. Однак досі їй вдавалося виглядати гарно та елегантно, попри те, що вона так завзято працювала, приймала велику кількість відвідувачів навіть у себе вдома й ледь не щодня вечеряла з колегами у якомусь багатолюдному місці. Водночас, коли Кокс, А. Т. і решта чоловіків з її оточення носили військову форму, яку їхні слуги щодня підтримували в порядку, Ґертруда вдягала свої тоненькі літні сукні, які в найспекотнішу погоду змінювала тричі на добу. У листі до Флоренс вона писала про те, що вже чотири роки живе без служниці: їй був потрібен хтось, хто доглядав би за її одягом, прибирав у будинку й наповнював його затишком — усе те, чим вона не встигала займатись, адже постійно працювала. «Хто мені справді потрібен — так це дружина!», — жартувала Ґертруда. Після цього так говорили ледь не всі бізнес-леді, однак у неї на таку заяву було куди більше підстав.

Флоренс все це уважно читала, співчувала й узялася шукати рішення проблеми. Вона, імовірно, вже також трохи втомилася від постійних покупок одягу для своєї падчерки, особливо враховуючи, що Ґертрудині запити дедалі більше не збігалися з тим асортиментом, який пропонували у крамницях. Щоразу, коли Флоренс, Ельза та Моллі їхали до центральної частини Лондона, їхня поїздка була часткова зайнята підбиранням одягу для Ґертруди; в одному листі вона запросила: п’ять смугастих муслінових суконь, новий лляний костюм для верхової їзди, черепахові гребінці, шифонові вуалі, шовкові блузки блідо-рожевого відтінку або кольору слонової кістки, десяток пар бавовняних панчіх, квітчасті солом’яні капелюшки, сатинові вечірні сукні, чоботи для верхової їзди, шовкові вечірні сукні — і все це потрібно було спакувати в коробку й переправити кораблем через море — велика частина цього одягу могла бути розкрадена по дорозі або затоплена в морі разом із людьми, якби корабель підірвався на ворожій торпеді. І навіть якщо обіцяний одяг прибував, Ґертруда могла залишитися невдоволеною. В одному такому випадку, 26 травня 1917 року, вона написала у відповідь листа, в якому не приховувала розчарування: «На превеликий жаль, мушу сказати, що [одна із суконь], яку, на думку Моллі, я маю одягати на вечірні прийоми, така ж вечірня, як і хутряна шуба, тож вона мені зовсім не підійде... Для мене це справжній удар, адже я собі уявляла розкішну муслінову сукню зі шлейфом і легкими рукавами-ліхтариками... що ж, коли стане спекотно, мені доведеться сидіти вдома».

Бідолашна Моллі, вона зовсім не знала, що на це сказати. Як написала Флоренс у постскриптумі відповіді на цей докір, відколи Ґертруда поїхала з Лондона, мода змінилася. Більше не було жодних «муслінових суконь з шлейфом і легкими рукавами-ліхтариками», жінки надавали перевагу вужчим і коротшим сукням, зовсім не такого громіздкого силуету, як у бурхливі двадцяті.

Ґертруда знайшла рішення цієї проблеми у французькому монастирі, повз який проїжджала верхи під час своїх ранкових прогулянок. Одного ранку вона зіскочила з коня, подзвонила у двері й запитала, чи немає серед послушниць кравчинь.

«Черниці шиють для мене муслінову сукню — це буде справжня пам’ятка любові й турботи, тому що я щиро вірю, що вони не сплять уночі, думаючи про те, якою вишивкою прикрасити сукню... Ессеяж [примірки] не схожі на жодні з тих, на яких я бувала. Я приходжу до них після своєї прогулянки верхи, перед сніданком, і стою практично гола, у самих лише брюках і чоботах (через спеку), а тим часом настоятелька й чарівна сестра-кравчиня, Сер