Читати книгу - "Історія Лізі"

Це слова його батька. Вони затримуються й не відлітають.

Я думаю, це залежить від тебе.

Але йому тільки одинадцять років, і відповідальність за порятунок життя та здоров’я брата — а може, навіть його душі — тяжко тисне на нього й відбирає в нього сон, у міру того як Різдво та Новий рік минають і починається холодний засніжений січень.

Ти робив його лілшим багато разів, ти робив його ліпшим багато в чому.

Це правда, але раніше ще ніколи не було так, як тепер, і Скот доходить до того, що більше не може їсти, якщо тато не стоїть біля нього, мало не запихаючи йому в рота кожен шматок. Глухий гугнявий крик істоти, замкненої в підвалі, уриває його тривожний сон, але здебільшого це йому на користь, бо здебільшого він залишає позаду лише моторошні, забарвлені в червоний колір кошмари. У багатьох із них він бачить себе, самого-одного, в Місячному Колі після півночі, а іноді на якомусь цвинтарі біля озера, в дикій місцевості посеред кам’яних надгробків та дерев’яних хрестів, слухаючи, як туркочуть голуби, й нюхаючи нічний вітерець, який спочатку має дуже приємний запах, а потім починає пахнути курявою, після того як розчісує густі хащі чагарнику. Ти можеш піти до Місячного Кола після того, як споночіє, але з цього добра не буде, і якщо ти дістанешся туди, коли місяць уже зійшов, тобі треба бути дуже спокійним. Спокійним і дуже тихим. Але у своїх кошмарах Скот завжди про це забуває і з подивом ловить себе на тому, що він співає «Джамбалаю» на повен голос.

Може, тобі вдасться зробити його кращим, ніж він тепер є.

Але вже з першої спроби Скот розуміє, що це, мабуть, неможливо, Він розуміє це одразу, як тільки пробує обняти обмазану лайном істоту, що хропе і смердить, скулившись під сталевим стовпом, який підтримує стелю кухні. Він міг би з тим самим успіхом завдати собі на спину важке піаніно й протанцювати з ним ча-ча-ча. Раніше він і Пол без проблем проникали в той інший світ (який, по суті, є цим же таки світом, але вивернутим серединою назовні, наче кишеня, скаже він згодом Лізі). Але істота, яка хропе в підвалі, це важке ковадло, банківський сейф… велике піаніно, навантажене на спину десятирічного хлопчика.

Він повертається до тата, переконаний у тому, що зараз буде битий, і не жалкуючи про це. Він відчуває, що заслуговує бути битим. Або навіть гірше. Але тато, який сидить під самими сходами з важким поліном у руці, спостерігаючи, як розвиваються події, не пускає в хід кулаки. Натомість він відгорнув брудне, зліплене від поту волосся Скота з його потилиці і вліпив туди поцілунок із ніжністю, від якої хлопець затремтів.

— Я не здивований, Скоте. Психодіот любить залишатися там, де він є.

— Тату, а чи Пол досі перебуває в цій істоті?

— Я не знаю. — Він тепер тримає Скота між своїми широко розставленими ногами, так що обабіч себе хлопець бачить двоє зелених ґумових чобіт. Руки тата легко обхопили Скота за груди, а його підборіддя лежить на плечі Скота. Удвох вони дивляться на істоту, яка спить, скулившись біля підніжжя стовпа. Вони дивляться на ланцюги. Вони дивляться на півколо лайна, яке обмежує її підвальний світ. — Що ти думаєш, Скоте? Що ти відчуваєш?

Скот думає, чи не збрехати татові, але вже через мить відмовляється від цієї думки. Він не стане брехати, коли руки тата обіймають його, коли він відчуває, як любов тата проривається до нього крізь темряву, як звуки радіо вночі. Любов тата не менш правдива, аніж його гнів і його шаленство, проте він рідше її бачить, а тато ще рідше її показує. Скот не відчуває нічого й неохоче в цьому признається.

— Мій маленький друже, ми не зможемо так далі жити.

— А чом би й ні? Він їсть, принаймні…

— Рано чи пізно хтось прийде до нас і почує, як він гарчить там, унизу. Який-небудь паскудний мандрівний торговець або довбаний чистильник килимів — і більш нікого не треба.

— Він сидітиме тихо. Психодіотизм примусить його мовчати.

— Може, й примусить, а може, й ні. Ніхто ніколи не вгадає, як поводитиметься психодіот. А потім сморід. Я можу бризкати вапном, аж поки пика в мене посиніє, але цей сморід однаково проникатиме крізь кухонні двері. Але головне… Скутере, хіба ти не бачиш, що він робить із цим хріновим столом із друкарським верстатом на ньому? А стовп? Цей клятущий стовп?

Скот дивиться. Спочатку він не може повірити власним очам, і, звичайно ж, він не хоче їм вірити. Великий стіл, навіть придавлений п’ятистами фунтами старовинного ручного друкарського верстата марки «Стреттон», зсунувся майже на три фути від свого первісного місця розташування. Він може бачити квадратні заглибини у твердій долівці там, де він стояв раніше. Ще гірші справи зі сталевим стовпом, який уперся вгорі в плаский металевий фланець. Пофарбований білою фарбою, фланець, у свою чергу, тисне на сволок, який проходить саме під їхнім кухонним столом. Скот бачить темний прямокутник, що залишився на білому металі, і знає, що саме в те місце раніше впирався металевий підпірний стовп. Скот вимірює стовп очима, намагаючись визначити кут його нахилу. Поки що це йому не вдається. Але якщо істота, наділена такою нелюдською силою і далі смикатиме ланцюг… день у день…

— Тату, можна, я спробую знову?

Тато зітхає. Скот обертається, щоб подивитися в це ненависне, страшне й дороге обличчя.

— Тату?

— Пробуй, поки твої щоки тріснуть, — каже тато. — Пробуй — і нехай тобі щастить.

18

Мовчанка в кабінеті над сараєм, де дуже жарко, де її покалічено й де помер її чоловік.

Мовчанка в кімнаті для гостей, де холодно, а її чоловік пішов.

Мовчанка у спальні готелю «Оленячі роги», де вони лежать разом, Скот і Лізі, Тепер ми двоє.

Цю мовчанку порушує живий Скот, який говорить за того, котрий помер у 2006 році й відійшов у 1996 році, й аргументи проти божевілля більш ніж падають; для Лізі Лендон вони просто обвалюються, зазнають цілковитого краху — усе так само.

19

Надворі, поза стінами їхньої кімнати в готелі «Оленячі роги», завиває вітер і хмари рідшають. У кімнаті Скот уриває свою розповідь на той час, поки тягнеться до склянки з водою, яку завжди ставить на столику біля ліжка. Пауза розриває гіпнотичне повернення назад у часі, яке було затягло його у свій плин. Коли він