Читати книгу - "Метелик"

то я буду змушений стріляти в тебе; мені ж не хочеться цього робити.

Карбоньєрі підходить до Сельє і торкається ногою його голови. Він щось каже по-корсіканському. Я так розумію, що Карбоньєрі сказав: «Сконав».

— Віддай мені свого ножа, хлопче! — наказує мені наглядач.

Я віддаю йому ножа, він засовує револьвер у кобуру, підходить до окованих залізом дверей і стукає. З дверей визирає інший наглядач, і Антарталья каже йому:

— Пришли санітарів по мертвяка.

— Хто помер? — питає той.

— Бебер Сельє…

— Ах! А я гадав, що то Метелик.

Нас повертають назад у наші карцери. Очної ставки вже не буде. Перше ніж зайти до коридора, Карбоньєрі шепоче мені:

— Сердешний Метелику, тепер тобі перепаде.

— Так, але я живий, а він мертвий.

Приходить наглядач, без нікого, він тихенько відмикає двері і, ще й далі хвилюючись, каже:

— Стукай у двері, кажи, що ти поранений. Він перший напав на тебе, я це бачив, — і наглядач так само тихцем замикає двері.

Ці корсіканці чудові наглядачі: або зовсім погані, або дуже добрі. Я стукаю в двері й кричу:

— Я поранений, прошу відіслати мене до лікарні на перев’язку.

Наглядач приходить з тюремником із дисциплінарного відділення.

— Що там у тебе? Чого зчинив такий гармидер?

— Я поранений, начальнику.

— Ах, ти поранений? А я думав, що він не зачепив тебе, коли накинувся на тебе.

— В мене порізано м’язи на правій руці.

— Відмикайте, — чути голос наглядача.

Двері відчиняються, і я виходжу. Справді, вони пересвідчуються, що в мене поранена рука.

— Надіньте на нього наручники й відведіть до лікарні. В жодному разі не залишайте його там. Приведіть його сюди, коли йому перев’яжуть руку.

Я виходжу на подвір’я й бачу понад десяток наглядачів, що оточили коменданта. Наглядач з майстерні кричить на мене:

— Вбивця!

Перше ніж я встигаю відповісти, комендант каже йому:

— Замовкніть, наглядачу Брюе. На Метелика напали.

— Це неймовірно, — каже Брюе.

— Я сам це бачив і можу засвідчити, — озивається Антарталья. — І затямте, пане Брюе, корсіканець не бреше.

В лікарні Шаталь викликає лікаря. Той зашиває мені рану, не засипляючи мене й навіть не даючи знеболюючого уколу, потім накладає вісім скобок, не промовивши до мене ні слова. Я сиджу спокійно, не нарікаючи. Нарешті він каже:

— Я не міг зробити тобі місцевого знеболення, бо в мене більше нема необхідної для цього рідини. — Відтак додає: — Ти вчинив зле.

— О, розумієте, все одно він довго не прожив би з наривом у печінці.

Моя несподівана відповідь приголомшує його.

Слідство триває. З Буреє звинувачення знято. Мені вдалося переконати їх, що я погрожував йому смертю. Що ж до Наріка й Кеньє, то їх відпустили за браком доказів. Лишаємося ми з Карбоньєрі. Звинувачення Карбоньєрі у розкраданні державних матеріалів відпадає. Тепер його звинувачують тільки в співучасті у підготовці втечі. Він дістане не більше півроку ув’язнення. Що ж до мене, то тут усе набагато складніше. Справді, незважаючи на всі свідчення на мою користь, слідчий не хоче визнати, що я цілком законно захищався. Дега, який бачив мою справу, твердить: попри всі старання слідчого, мене не можуть засудити до страти хоча б тому, що мене поранено. Звинувачення грунтується на самій тільки заяві двох арабів, які твердять, нібито я перший вийняв ножа.

Слідство закінчується. Я чекаю, коли мене відішлють до Сен-Лорана, де я постану перед військовим трибуналом. Тепер мене виводять пополудні ще раз на годинну прогулянку. Ні комендант, ні наглядачі, за винятком отого з майстерні, не виказують ворожості до мене. Всі розмовляють зі мною незлобливо й дозволяють каторжанам передати мені куриво.

Сьогодні вівторок, а в п’ятницю мене мають відіслати до Сен-Лорана. В середу вранці я вже другу годину стою на подвір’ї, коли о десятій мене підкликає комендант і каже:

— Ходи зі мною.

Я йду з ним без охорони. Запитую себе, куди він іде, а він спускається вйиз по дорозі, що веде до його дому.

— Моя дружина хоче бачити тебе перед твоїм від’їздом, — каже комендант. — Я не хотів прикро вразити її, пославши тебе в супроводі з озброєним наглядачем. Сподіваюсь, ти будеш поводитися добре.

— Так, пане коменданте.

Ми приходимо до його дому.

— Жюльєтто, я привів тобі, як і обіцяв, того, за кого ти так побиваєшся. Знаєш, до полудня я повинен відвести його назад. Маєш майже дві години для розмови з ним.

Жюльєтта підходить до мене, кладе мені руку на плече й дивиться просто у вічі. Її чорні очі, налившись слізьми, ще дужче палахкотять, на щастя, вона стримує себе.

— Ти з глузду з’їхав, друже мій. Якби ти був сказав мені, що збираєшся втікати, то, гадаю, я могла б чимось полегшити тобі цю справу. Д попросила чоловіка допомогти тобі, але він сказав, що, на жаль, тепер уже нічого не залежить від нього. Я запросила тебе до себе передусім для того, щоб побачити тебе. Вітаю тебе за твою мужність, ти виглядаєш краще, ніж я думала. І також для того, аби сказати, що хочу заплатити тобі за рибу, яку ти щедро давав мені впродовж багатьох місяців. Ось тобі тисяча франків, це все, що я можу зробити для тебе. Шкодую, що не можу зробити чогось більшого.

— Послухайте, пані, мені не потрібні гроші. Прошу вас зрозуміти, я не повинен брати їх, аби не осквернити нашу дружбу.

І я відштовхую дві асигнації по п'ятсот франків, які вона щедро мені запропонувала.

— Не наполягайте, прошу вас.

— Ну як хочеш, — каже вона. — Може, вип’єш чарку легкого аперитиву?

І понад годину ця чарівна жінка говорить мені тільки приємні речі. Вона припускає, що мене неодмінно виправдають за вбивство цього негідника, а за решту, мабуть, дадуть від півтора до двох років.

Коли я прощаюся з нею, Жюльєтта довго тисне мені руку й каже:

— До побачення, хай тобі щастить, — і вона обливається слізьми.

Комендант веде мене до в’язниці. Дорогою я кажу йому:

— Коменданте, ви маєте найблагороднішу у світі дружину.

— Я це знаю, Метелику, вона народжена не для того, щоб жити тут, це занадто тяжко для неї. Та що вдієш? Нарешті через чотири роки я піду у відставку.

— Я користуюсь з тієї нагоди, що ми з вами самі, аби подякувати вам за те, що ви ставитеся до мене добре, хоч я завдав би вам чимало неприємностей, коли б мені пощастило втекти.

— Так, ти міг би зробити мені велику прикрість. Незважаючи ні на що, хочеш, я дещо тобі скажу? Ти заслуговував на те, щоб досягти успіху, — і на порозі в’язниці додає: