Читати книгу - "Річки Лондона"

чесно, то коли це сталося, я став дещо неуважним.

— Може, вона його чимось відрізала — ножем або розбитою пляшкою?

— Я тримав її руки, — сказав він і показав, як хапає щось обома руками. Жест був не дуже чіткий, але загалом було зрозуміло — він притиснув її зап'ястя до стіни.

«Ну просто казковий принц», — подумав я й перевірив опис, який він надав під час попереднього розпитування.

— То ви кажете, що в неї було довге чорне волосся, чорні очі, бліда шкіра й дуже червоні губи?

Св. Джон енергійно кивнув.

— Наче японка, але не японка, — сказав він. — Красива, але очі не розкосі.

— Ви бачили її зуби?

— Ні, я вже казав…

— Я не про ті зуби, — сказав я. — Я про ті, що в роті.

— Не пам'ятаю, — сказав він. — Це важливо?

— Можливо, — сказав я. — Вона сказала що-небудь?

— Що саме?

— Хоча б щось.

Це його спантеличило. Подумавши якийсь час, він визнав, що не пам'ятає, щоб вона за весь час їхнього знайомства сказала хоча б що-небудь. Потім я поставив ще кілька питань, але Св. Джон під час пригоди був надто зайнятий своєю кровотечею, щоб помітити, куди пішла нападниця, а як її звати він не питав, не кажучи вже про номер телефону.

Я сказав йому, що він непогано тримається, зважаючи на обставини.

— Наразі мені досить серйозні препарати вкололи, — сказав він. — Не хочу навіть думати, що буде, коли їхня дія скінчиться.

Йдучи з відділення, я перевірив у лікарів: відтятий пеніс не знайшли. Закінчивши все записувати — адже це було офіційне поліцейське розслідування — я зайшов до Леслі, яка лежала одним поверхом вище. Вона досі спала, обличчя було приховане бинтами. Я постояв трохи біля її ліжка. Доктор Валід сказав, що я врятував її життя і, можливо, збільшив шанси на успішну косметологічну операцію. А я не міг позбавитися думки, що вона мало не загинула лише тому, що тусовалася зі мною. Минуло менш як шість місяців відтоді, як вона пішла за кавою, а я зустрів привида, і мене жахало, що саме через той вибір, можливо, усі ці бинти намотані не на моєму обличчі.

Менш жахливим, але більш гнітючим було з'ясувати, чому все почалося тоді, холодного січневого вечора, а точніше, того сонячного зимового дня на Гемпстед Гіт, коли пес Тóбі вкусив за ніс Брендона Купертаун. То був той самий тиждень, коли в Лінбері Студіо — другій меншій залі Королівської Опери, була вистава за маловідомою п'єсою «Одружений Розпусник», яку вперше поставили в головному залі в 1761 році, а після того більше не ставили ні тут, ні в будь-якому іншому театрі світу. Автор п'єси — Чарльз Маклін. Службовці Королівської Опери п'ялися зі шкури, надаючи мені доступ до своїх документів, напевно, сподіваючись, що оглянувши все я піду геть назавжди, і я знайшов, що саме того вечора Вільям Скірміш і Брендон Купертаун були глядачами цієї вистави. Випадковий набір обставин — ось що згубило Вільяма Скірміша й убило або покалічило багатьох після нього, і це, як я вже казав, дуже пригнічувало.

«Якщо хочеш допомогти, — казав мені Найтінґейл, — вивчай інтенсивніше, вчися швидше. Виконуй роботу».

Я залишився б довше, але час збігав.

Найтінґейл був у сусідній кімнаті, притомний: сидів і розв'язував кросворд у газеті. Ми обговорили справу про відтятий пеніс.

— Vagina dentata, — сказав Найтінґейл.

Те, що цей випадок був достатньо звичайним, щоб мати формальну назву, мене анітрохи не заспокоїло.

— Можливо, східного походження, приміром, з Чайнатауна, — сказав інспектор.

— Не японка, — сказав я. — У цьому постраждалий не сумнівається.

Найтінґейл назвав мені кілька книг, які було варто почитати, коли я матиму вільну хвилину.

— Але не сьогодні, — сказав він. — Ти нервуєш?

— Багато речей можуть піти не так, як треба, — сказав я.

— Просто не пий нічого, — сказав він, — і все буде добре.

Ідучи пішки додому, у Фоллі, я формулював власні підозри щодо того, ким може бути крадійка члена. Коли я зайшов у будинок, відразу пішов шукати Моллі, і знайшов її на кухні: вона різала огірки.

— Ти останнім часом не ходила по клубах? — спитав я.

Вона припинила різати, повернулася й подивилася на мене серйозними чорними очима.

— Ти певна?

Вона знизала плечима й продовжила різати огірки. Я вирішив, що розбиратися з цим залишу Найтінґейлові; чудова ця річ — чіткий порядок підпорядкованості.

— Це нам в дорогу? — спитав я. — Бутерброди з огірками?

Моллі вказала на інші інгредієнти: салямі та ліверну ковбасу.

— Ти просто глузуєш з мене, так?

Вона зверхньо глянула на мене й простягнула зроблену зі вторинної сировини торбу, в якій був обід.

У гаражі біля «Ягуара» стояли щонайменше шість валіз. Крім них Беверлі взяла велику наплічну торбу, в яку, як я дізнався згодом, напхала все, що було на верхній полиці салону зачісок в Пекемі. Про сільську місцевість Беверлі чула багато, тож ризикувати не збиралася.

— Чому саме я? — спитала вона, спостерігаючи за тим, як я завантажував «Ягуар».